Святий Миколай і Дід Мороз про тебе не забудуть

Вісімсот дітей мали змогу подивитися новорічну виставу «Чарівна лампа Аладіна» і отримали солодкі подарунки. За традицією волонтери у костюмах Дідів Морозів  і Снігурок отримали від скаутів Віфлеємський вогонь – символ миру і злагоди, промінці якого вони разом із солодкими «миколайчиками» понесли у сім’ї дітей з  обмеженими фізичними можливостями.

На організацію цієї новорічної акції Головне управління у справах сім’ї, молоді та спорту виділило тридцять тисяч гривень. Заступник голови Київської міської державної адміністрації Новохатько Леонід Михайлович наголосив: « Акція «Миколай про тебе не забуде» є дуже важливою. У Києві багато громадських організацій  долучаються до новорічних свят, вітають маленьких киян, які потребують більшої уваги. Жодна дитина не повинна залишитися без подарунку та новорічного настрою.»

Починаючи з Дня Святого Миколая й до кінця шкільних канікул усі столичні театри, Будинки й Палаци культури та мистецтв, концертні та виставкові зали працюватимуть для дітей – там відбувається свято Новорічної Ялинки. За словами  самих дітей – найцікавіше й найяскравіше свято ялинки – в Київському Палаці дітей та юнацтва. Там щоденно відбувається дві вистави, різні конкурси, цікаві майстер-класи з подарунками для дітей.

Уже багато  років молодь, небайдужа до чужої долі, приділяє увагу і малим і дорослим, які потрапили у складні життєві обставини. І це стосується не лише новорічних свят. Протягом року волонтери Центрів соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді  проводять багато цікавих заходів, які допомагають їхнім ровесникам, що потрапили в складні життєві ситуації, самоствердитися, відчути себе потрібним людям.

Упродовж 2011 року соціальні послуги отримали близько 50 тис. киян, які опинились у складних життєвих обставинах: сім’ї з проблемами алко-, наркозалежності; насильства; ВІЛ\СНІД; діти, позбавлені батьківського піклування; діти-сироти з числа випускників інтернатних закладів; особи, які перебувають у конфлікті з законом; прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу, діти та молодь з інвалідністю та інші.   

Уже багато років юні журналісти агентства «Юн-прес» беруть участь у волонтерському русі: вітають зі святами дітей, що лікуються в Інституті травматології та ортопедії, навчаються в школі-інтернаті для хворих дітей та дітей, які тимчасово перебувають у приймальнику-розподільнику для неповнолітніх. А ще допомагають працівникам притулку для тварин доглядати за бездомними кішечками-собачками…

Цього разу ми разом з Дідом Морозом (студент-волонтер Артем) і Снігуркою вирушили до дітей, які потребують нашої уваги.

У мене все є, найбільше я хочу мати друзів.

«Діди Морози» завітали у гості і до тринадцятирічного Іллі. Біля порогу нас зустріла його бабуся. Хлопець не мав можливості прийти на святковий концерт, бо він не може ходити, пересувається лише в інвалідному візку. Через хворобу Ілля  не ходить до школи – займається вдома. Підліток добре навчається і бабуся каже, що він збирається вступати до університету «Україна». Хлопчина дуже переживає через те, що не має приятелів. «У всіх свої справи, всі зайняті, а до мене нікому немає діла», — через силу говорить Ілля. Спілкуватися в Інтернеті хлопець не дуже хоче, каже, що це – не справжнє спілкування.

Коли ми спитали, що він хоче на Новий рік, Ілля відповів: «Нічого, у мене все є, найбільше я хочу мати друзів.» Хлопець був радий зустріти волонтерів, цього дня він святкував не сам.

А 14-річний Денис, попри свою хворобу, яка не дає йому змоги ходити, навпаки, має багато друзів, які приходять до нього слухати музику, грати в різні ігри, дивитися кіно, а то й просто – потеревенити.

Ніхто не знає у яку мить життя стане самотнім серед людей.

Добре, що є соціальні центри. Волонтери не дають зневіритися у житті, у людях –

приділяють увагу тим, хто цього потребує.

Світ душі людини, приреченої  на творчість і красу

Таня Багнюк, до якої ми завітали того дня, вже далеко не дитина, але гостей зустріла з дитячою безпосередністю. З її тяжкою хворобою інша людина могла б ледве-ледве животіти. А ця 30-річна талановита, усміхнена дівчина – не просто живе повноцінним людським життям, навчається в Швейцарії на художника, а й дарує радість людям.  Тетяна – з дитинства прикута до інвалідного візка, а незвичайної краси картини пише ногами, оскільки її руки паралізовані Скромна двокімнатна квартирка в дев’ятиповерхівці. Тендітна дівчина, схожа на підлітка, віртуозно пересувається на інвалідному візку по кімнаті. Маленькими ніжками з гарно наманікюреними нігтиками Таня вправно відчиняє дверцята меблевої стінки, дістає звідти і подає нам альбоми зі своїми малюнками. То світ її прекрасної і багатої на художню фантазію душі. Малюнки виконані настільки майстерно, аж не віриться, що вони виконані не рукою, а ногою.
Таня малює здебільшого пейзажі, квіти, дерева, тварин. «Дуже любить природу, все живе», – пояснює мама художниці Анастасія Іванівна. Кицька Аліса, що цілими днями дрімає біля інвалідного візка, не лише скрашує самотність Тані, а й найслухняніша її натурниця, тому так багато саме її «портретів». Дивно, що у дівчини, яка приречена на життя в чотирьох стінах, такий багатий внутрішній світ, таке тонке відчуття барв.

 – Моя Тетянка – дуже вразлива натура, – розповідає Анастасія Іванівна.– Вийдемо з нею на прогулянку, вона завжди підмітить якийсь незвичайний штрих у природі, якийсь дивний листочок чи гілочку на дереві. А повертається додому – відразу за мольберт, намагається відтворити ту природну красу, що так вразила. І поки не вийде малюнок, не заспокоїться…

Тридцять років тому Анастасія Багнюк народила двійню. Немовлята Таня і Павлик були дуже слабкими, бо народилися семимісячними. Але тоді лікарі заспокоїли маму, що дітки незабаром зміцніють. Лише коли малюкам виповнилося по півроку, медики поставили діагноз – тяжка форма ДЦП. Із цим вироком матері слід було змиритися і навчитися житии. Мама намагалася робити все можливе і неможливе, щоб якось пристосувати діток до життя. Але проте, щоб віддати їх до інтернату, навіть не думала. Зі спеціалізованої школи-інтернату № 15 до дітей приїздили вчителі. Таня з самого малечку все робила ногами: і писала, й малювала, й розчісувалася. Ми вже що тільки не робили, аби активізувати її ручки – нічого не виходило!
Згодом Таня навчилася за допомогою ніг шити, вишивати, ліпити, навіть доглядати діток старшої сестри. Зараз Таня може навіть зробити собі зачіску, макіяж, манікюр, наівіть приготувати їсти.   

Найбільшим потрясінням для всієї родини стала смерть 14-річного Павлика, якого вбила лейкемія. Після похорону Таня кілька днів не випускала олівця. А коли закінчила роботу – всі, хто побачив її – просто заніміли. Дівчинка  намалювала братика в труні так, ніби малювала лише зболеним серцем. Це була перша серйозна робота, після якої мама зрозуміла, що її десятирічна донька має справжній Божий дар.

Саме тоді, під час однієї з виставок творчих робіт дітей-інвалідів у Голосіївському Будинку дитячої та юнацької творчості, на Тетянчині роботи звернула увагу представниця однієї з благодійних організацій зі Швейцарії. Вона запропонувала мамі дівчинки укласти контракт з їхнім фондом. Мовляв, такий унікальний талант треба розвивати. Але це буде трохи згодом.

– Тоді я стала шукати мольберт для доньки, – згадує Анастасія Багнюк.– Їй же треба особливий. Його змайстрував один добрий чоловік, якому випадково на базарі я розповіла нашу історію. Не взяв за це жодної копійки…

Сьогодні малювання для доньки – не лише духовна потреба, а ще й надійний спосіб заробити на хліб. «Ми живемо одна заради одної», — каже мама

Кілька років тому Тетяну Багнюк запросили до Будапешта на Міжнародний конгрес обдарованих дітей з функціональними обмеженнями. Швейцарська громадська організація, що займається допомогою людям, які малюють ногами ізубами, проплатила Тані з мамою поїздку до Угорщини. Туди на конгрес зїхалися художники-інваліди з багатьох країн. Танюша привселюдно намалювала там дві картини. За гонорари, отримані за доньчині роботи, мама зробила ремонт у квартирі й поставила кондиціонер. Для Тетяни це необхідно — адже сидячи весь час біля вентилятора, дівчина часто застуджувалась. Згодом Таня стала членом Міжнародної організації художників, що малюють ротом та ногами. З нею уклали угоду, згідно з якою кожні три місяці вона має надсилати свої роботи до Швейцарії, але продавати їх не має права. Нещодавно за кордоном видрукували три поштові листівки з малюнками Тані Багнюк. На одній з них український пейзаж – кущ горобини, припорошений снігом. На жаль, вітчизняні видавці в роботах цієї унікальної художниці поки що не зацікавлені.

Тетяна тепер заочно навчається в Швейцарії, інколи до неї навідуються викладачі живопису. Дівчина оторимує стипендію й може утримувати не лише саму себе, а й маму.

– Я за Тетянчине майбутнє спокійна, вона, незважаючи на тяжку інвалідність, відбулася як особистість, знайшла свій життєвий шлях, – каже Анастасія Багнюк. – Нам би тільки  новий інвалідний візок, і ми були б цілком щасливі…

Таня користується візком, який вже починає розвалюватися, що залишився від покійного Павлика. Держава, щоправда, виділяла для дівчини цей засіб пересування, але жоден їй не підходить. На столичному заводі імені Артема могли б виготовити візок за індивідуальним замовленням. Проте там вимагають безліч довідок, а обходити всіх лікарів з донькою, яка неспроможна пересуватися самостійно, ой як непросто…

Незважаючи на хворобу, яка відібрала в дівчини не лише руки й можливість ходити, а й можливість нормально говорити, Тетяна має багато приятелів, любить спілкуватися.Мама радіє кожному успіху доньки, пишається нею. Якраз перед приїздом волонтерів, Анастасія Іванівна їздила містом і шукала доньці подарунки, які та замовила під ялинку: набір професійної косметики у сріблястій валізці й шубу, та не абияку, а норкову. На моє здивоване запитання «навіщо хворій дівчині шуба?» жінки подивилися на мене, як на нетямущу дитину: «Так це ж гарно й тепло». Ось так!

Подарувати радість, допомогти кожному, хто цього потребує-життєве кредо та поклик душі волонтерів.

 Аліна КУЧЕРЕНКО, Таліна Вишинська (Наталя Плохотнюк)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*