Наші мости

Галерея була недалеко від мого дому,тому я вирішила дійти до неї пішки, пройтись знайомими кварталами, згадати дитинство… На щастя, мені було що згадати. Маленький шрам на лівому коліні я отримала он на тому майданчику, коли грала із хлопцями в футбол. Це був вирішальний матч. Наша команда тоді програла із рахунком 10 — 3, але спогади та шрам від падіння залишилися назавжди. А на місці он тієї кав’ярні колись був маленький магазин. Ми постійно бігали туди за гумками «Loveis…». Сама гумка була для нас не важливою. Головне – це фантик усередині. І як я засмучувалась, коли потраплявся такий, який вже був. Але трагедія була не великих масштабів. Ми обмінювались цими фантиками і почували себе щасливими. Здається, що десь вдома вони так і лежать. Охайноскладені, розрівняні, з’єднанні. Я не змога їх просто взяти і викинути.

 У дитинстві так просто було почувати себе щасливим. Замість телебачення було подвір’я та гуртки, ми грали у справжній футбол, а не клацали пальцями по клавіатурі. А коли треба було повертатись додому, то ми чули мамин голос з балкону, а не мелодію мобільного.

Десь у дворах, серед старих двоповерхових будинків, я побачила хлопчика, котрий самотньо малював щось на асфальті. Я стояла трохи осторонь, він мене не помітив. На перший погляд, це синьо-рожева мазанина. Але, придивившись, я побачила, лицаря на фіолетовому коні, а може це було поні? Гармати, які стріляють серпантином, та трохи дивну ялинку. Напевно, юний художник в очікуванні Нового року. Я теж. Але нам на нього чекати ще місяця два. Та це не важливо.

Хоча ми з ним стояли крокаху десяти один від одного, він був наче у паралельному світі. У власним мріях та фантазіях, які втілював у двох кольорах на грубому сірому асфальті. Із під його руки випливали тварини, люди, хмари, квіти, дивні створіння та щось взагалі незрозуміле. Мої роздуми перервав телефонний дзвінок. Це був Саша. Той самий друг дитинства, на виставку  до якого я вже спізнилась.

—         Так іду, я вже близько. Через п’ять хвилин я у тебе.

Не через п’ять, а через п’ятнадцять хвилин я була у стінах галереї. Виставка називалась «Мости». Своєрідна паралель між  дорослим та дитячим світом. Поряд із полотнами художників у дорогих рамках висіли дитячі малюнки на альбомних аркушах. На полотнах – виваженість форм та чіткість штрихів.  А на дитячих малюнках – таке, що і на розум не прийде! Співаючі ворони, злі феї та добрі пірати, різнокольорові хмари і синє сонце. Я підійшла до Сашиного полотна. Будинок, сонце, трава. Це був його «шедевр», виконаний у трьох кольорах: синьому, білому та жовтому. Спочатку я взагалі не зрозуміла, чому саме цю картину він обрав для виставки і трохи розчарувалась. Але відключивши логічне мислення і просто роздивившись картину, я згадала. Це ж наше дитинство, наше знайомство. Нам тоді було років по п’ять, не більше. Я вийшла на двір у пошуках чергових синців та шрамів і побачила хлопчика, котрий малював на асфальті і спитала:

—         А що це буде?

—         Мій дім, але без трави та дерев.

—         Чому?

—         В мене не має зеленої крейди.

—         В мене теж, проте є синя та червона. Тримай синю.

І таким чином біля його будинку з’явились сині дерева, а в мене вірний друг вже майже 11 років. І лише у ту мить я зрозуміла, яка приємна річ – спогади. Коли тобі є що згадати. Коли соромно і смішно водночас. І коли лише ти розумієш, що на цьому полотні зображено більше, аніж просто будинок, сонце та дерева.

Абітурієнт.

Анна Чістякова

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*