Квіти життя в спецустанові

Навіть, коли ти достеменно знаєш, що ні в чому не винен, і за тобою тюремні грати не зачиняться надовго, коли ти їдеш до колонії всього лише, як журналіст – усе одно лячно. До невеличкого коридорчика між двома загартованими дверима заходять не більше, ніж по троє людей. Мобільні телефони, гроші, цигарки  разом із документами здаються черговому охоронцеві.  Чекаємо на всіх колег-журналістів, перекидаючись нервовими фразами… Майже строєм йдемо до актової зали, більше схожої на барак. … Тут  відбуватиметься черговий концерт, — різдвяний.

На сцені і в залі – звична метушня:хлопці репетирують, налаштовують апаратуру – подарунок спонсорів, хвилюються, поправляють білі сорочки… В залі ж, окрім журналістів – співачка , учасниця престижного конкурсу «Євробачення» Міка Ньютон, її продюсер, бізнесмен, Голова «Фонду волонтерів України» Тимофій Нагорний і український боксер-професіонал, чемпіон Європи в суперважкій ваговій категорії Володимир Вірчіс. Організатори цього прес-туру — «Фонд волонтерів України». Хвилюється і зав. клубом Анатолій Іванович  Нехай, який понад 20 років працював у колонії вихователем, а після виходу на пенсію очолив культ-масову роботу. «Ми з нашою дітворою і вистави ставимо, й пісні розучуємо, й спортивно-танцювальні постановки готуємо, — ділиться Анатолій Іванович .Хлопці кожної хвилини смикають свого керівника з різними питаннями, називаючи його просто  — Відчувається, що цей дорослий чоловік у неповнолітніх злочинцях бачить насамперед людей, дітей, скривджених долею. По дитячому  наївно звучать щедрівки-колядки, слова – ніби на святі в молодшій школі або, навіть, дитсадку. А от пісні, а тим паче виступ козаків викликав шалені оплески. Круто, професійно, яскраво!

“Концерти дуже часто. І для себе, і для гостей. У нас тут талановиті хлопці. Все тут нормально. Просто тут можна усвідомити свої помилки”, — каже вихованець виправної колонії Роман.

Сцена, виступи, гучні аплодисменти. Навіть відомі гості приїздять сюди інколи, аби поспілкуватися з мешканцями колонії. Хлопці кажуть, все це дає надію на свободі стати іншою людиною щоб ніколи не повертатися до старого життя.

“Ми намагаємося віднайти ключ до кожної людини. Адже у кожного своя доля, в кожного свій злочин, своя життєва стежка. Хлопці займаються з задоволенням. В нас є хлопці, які вишивають. Також в нас хлопці малюють, танцюють, співають, ми ставимо театралізовані вистави”, — розповідає методист прилуцької колонії Валентина Загребельна.

“Потрібно чимось зайнятися, щоб всяка дурня в голову не лізла. Коли посадили мене, я почав вишивати ікони”, — каже 17 річний Дмитро.

Після виступу вихованців колонії, який завершився досить несподівано (на останніх акордах колядки юний актор Євген зняв з голови шапку й пішов з нею по залу – де вчителів, гостей… І назбирав чималеньку суму, — хтось із гостей кинув у капелюха навіть 200-гривенну банкноту), на сцену піднялися гості.  Юна співачка Міка Ньютон зірвала шалені оплески не лише своїми піснями, а й теплими, щирими словами.

—  Усе, що відбувається в нашому житті – це маленькі чи великі випробування. Вони є в кожного. І треба навчитися їх долати, з честю виходити з кожної проблеми. Не хочу видатися нудним моралізатором, але я зрозуміла, що кожна людина повинна знати й пам’ятати, для чого вона живе й задумуватися над тим, чим вона може допомогти іншим. Головне – це любов! – переконана юна співачка

Володимир Вірчіс спочатку почувався трохи ніяково, не знав, про що говорити з такою специфічною аудиторією, і його «Прівєт, пацани!» прозвучало якось невпевнено. Але, подивившись виступ козаків. Боксер пообіцяв юнакам підтримувати їх спортивний дух, і, навіть, запропонував провести в колонії кілька майстер-класів з босу. Зійшовши зі сцени, спортсмен потрапив у щільне кільце хлопців: одні хотіли потиснути боксерові руку, інші – поплескати його по плечі, ще інші – запитати про спортивну кар’єру. Тимофій Нагорний приїхав до колонії не з порожніми руками. Він привіз хлопцям солодкі подарунки й свою автобіографічну книгу, в якій колишній спортсмен, а нині – олігарх говорить про силу мрії. Нагорний  написав «Силу Мечты» як доказ того, що мрії збуваються, для цього необхідно лише вперто й цілеспрямовано йти до своєї мети, і щоб мета ця була благою.

Навзамін вихованці колонії подарували гостям книжку «Блюз малолетки», до якої увійшли вірші засуджених.

Після закінчення заходу, роздаючи автографи і фотографуючись з вихованцями колонії, Міка поділилася своїми враженнями з журналістами: «Так тепло мене ще ніколи не приймали, а з концертами я давно вже об’їздила і Україну, і Європу, й Америку. Хлопці напам’ять знають всі мої пісні. Вони без втоми ляскали в такт, танцювали зі мною на сцені, підспівували всім залом – це було незабутнє відчуття! Я щиро бажаю цим хлопцям бути добрими, щирими. Хай любов оселиться в їх серцях. А я віднині беру шефство над ними».

 …Вони всі носять однаковий одяг, мають однаково поголені голови, але по-різному дивляться на світ. Одні – хочуть поговорити, послухати, запитати нас хоч про щось – вони хочуть вийти звідти – морально. Вони каються. Інші – сміються про себе, намагаючись цього нам не показати. Але їхні очі видають їх. Зраджують. Згодом у нас була розмова з групкою хлопців, котрі мовчки дивилися на решту – тих, хто бігав, спілкувався, працював. Вони відпочивали, але від того потребували не менше уваги. Ми обмінялися думками про спільне «мушу» у навчанні, бо майже все інше нас різнить. І вони це відчувають гостріше, аніж ми. Дякі хлопці нам про це ледь не агресивно казали, підкреслюючи «ми» і «ви», світ «тут» і «там». Згодом такий поділ у їхній розмові  став менш помітний. Принаймні у словах.  Вони займаються різними справами – залежно від того, хто у якому класі навчається. Серед них є пекарі, електрозварювальники, шевці тапочок, коменданти. Їм за це платять зарплатню. Віртуально вони навіть володіють тими грішми. Але то вже інша тема  розмови

А зараз повертаємося до зали виховної колонії. Якось не віриться, що перед тобою – злочинці. Близько двохсот юнаків віком від 15 до 21 року (середній вік засуджених – 16-17 років) відбувають покарання в Прилуцькій виховній колонії. В основному – по статті 185 КК України – за крадіжки, пограбування…  Є серед них і вбивці та ґвалтівники….Майже половина засуджених мають уже не першу судимість.

Перед працівниками відділу соціально-виховної та психологічної роботи  колонії стоїть завдання перш за все надати психологічну та педагогічну допомогу підліткам, які опинилися в екстремальній ситуації, соціальній та психологічній, лише після цього може йтися про корекцію особистісної деформації молодих правопорушників і роботу з підготовки їх до життя в суспільстві. В повсякденне життя відділу СПС увійшла пенітенціарна психологія та педагогіка. Це стимулює діяльність відділу до пошуку нових форм роботи, спрямованих на дотримання прав та інтересів неповнолітніх засуджених. Соціальна служба допомагає налагодити підліткам втрачені соціальні відносини: пишуть листи рідним і близьким, розшукують рідних і втрачені документи…

Ті, юнаки, хто незабаром звільнятиметься з колонії, мають змогу проживати не в казармах, а на так званому «поселенні», користуватися напіввільним режимом».

У вільний час засуджені займаються в  гуртках за інтересами, спортивних секціях, у літературній студії «Джерело». До речі, хлопці навіть випускають власну газету «Горизонт», яка минулого   року відзначила  чверть століття.

«З метою полегшення переходу підлітка від життя в колонії до життя на свободі залучаємо до роботи громадські та релігійні організації, батьків. Тісні шефські зв’язки з учнями місцевих педагогічного та медичного училищ і Яблунівської школи-інтернату допомагають засудженим відчути себе частинкою громадського життя, пірнути у вир студентських пристрастей. Великою популярністю користуються спільні вечори відпочинку, тематичні вечори, що проводяться до державних та релігійних свят. А ще — зимова і літні спартакіади, товариські зустрічі з ігрових видів спорту з командами місцевої ДЮСШ, юнацькою командою «Європа». Багато хлопців планують після виходу на волю отримувати вищу освіту, — розповідає Валентина Загребельна.

Щорічний республіканський фестиваль народної творчості засуджених «Червона калина» служить своєрідним підсумком всієї культурно-масової роботи. Неодноразово вихованці установи займали призові місця.

До того ж, у колонію  часто приїздять  гості: знамениті й не дуже художники, музиканти, співаки, спортсмени, письменники… Цього року тут встигли побувати Олег Гаврилюк і Василь Вірастюк,  Дмитро Халаджі й Гарік Кричевський, Тетяна Одольська й Ян Табачник, балет «Тодес» (з майстер-класами) й релігійні гурти…. Такі зустрічі хлопцям дуже потрібні.

Взагалі, у нас хороші хлопці, але з дітьми-сиротами, випускниками шкіл-інтернатів  (а їх тут – більше половини) та з тими, кого перевели до нас із спеціальної школи соціальної реабілітації працювати дуже складно, — ділиться методист Валентина Загребельна. — Ці діти – озлоблені, з надзвичайно складними характерами. Окрім того, вистачає всіляких організаційних і фінансових проблем, які тягарем лягають на плечі вихователів колонії.  Зі старшими хлопцями працювати значно легше. У них уже сформувалися життєві ідеали, вони рідше порушують дисципліну, бо сподіваються на умовно-дострокове звільнення (про це мріють усі засуджені). До того ж, майже всі хлопці розуміють, що активна участь у громадському житті – це реальний шанс звільнитися на свободу раніше.

Крім того, Валентина Петрівна відзначає, що в останні роки з підлітками стало значно важче працювати: «Більшість хлопців не мають середньої освіти, безграмотні, деякі навіть не вміють ні читати, ні писати. Але майже всі мають велике бажання проявити себе на позитиві».

Щодо так званої «дідівщини», принижень і всілякої іншої тюремної атрибутики, то тут і педагоги, й самі підлітки одностайні: подібне не приймається  й не підтримується самими ж засудженими.

А щодо мрій – вона майже у всіх вихованців колонії одна, найголовніша – якомога швидше вийти на волю. А потім – жити!

18 –річний Сашко, попри свій зовсім юний вік, має вже п’яту судимість. Цього разу  він «влетів» надовго і всерйоз. Хоча до звільнення йому більше п’яти років, хлопець сподівається на умовно-дострокове звільнення за хорошу поведінку й активну участь у громадському житті й художній самодіяльності колонії. Вдома Сашка чекає мама.

— Зі своєю дівчиною я розстався відразу після того, як мене посадили, — розповідає юнак, — не хочу, аби вона мене зраджувала, адже добре розумію, що ніяка дівчина не чекатиме п’ять років. Це ще коли термін рік-два – буває, що на волі чекають дівчата.

— У деяких наших хлопців вже є дружини й діти, — долучається до розмови Дмитро, киянин, трьохразовий чемпіон України з акробатики, — Але це нічого не змінює. Головне, аби тим сам залишався людиною.

Хлопці твердо переконані в тому, що більше ніколи не скоять злочину й не потраплять за грати. А щодо дисципліни в колонії, то, за словами  засуджених, «порядок можуть навести лише пацани. «Бепрєдел» закінчився ще в 90-х роках. І тепер усе залежить від самої людини та її конкретних дій. Такого, щоб хтось когось образив без причини, особливо, старші – молодших, майже не буває.

 Хоча в колонії є всі умови, аби повернути підлітка до нормального життя у суспільстві, майбутнє кожного спрогнозувати важко — говорять вихователі. Тому тут і не рахують, скільки підлітків звільняється назавжди, а хто повертається.

“Якщо в нього є нормальна родина, якщо в нього є куди повернутись, то ніколи він не повернеться в ці місця позбавлення волі. На сьогоднішній день вони тут і знаходяться тільки тому, що ми дорослі мало приділяли їм уваги, і вони були змушені скоїти ці злочини”, — каже начальник виправної колонії В’ячеслав Радченко.

Трохи історії:

Перша згадка про в’язницю в м. Прилуки з’явилась ще у XVII ст. за часів, коли містом володіли князі Вишневецькі. В історичних джерелах вона зустрічається під назвами «острог» «тюрма». У XVIII ст. острог був розташований у південній частині замку, але під час великої пожежі міста у 1781 р. приміщення згоріло.

Згідно з планом забудови міста, затвердженим у 1840 р., тюрем­ний замок намічалося будувати на Ярмарковій площі. У 1859 р. міська тюрма вже розташовувалась в двох найманих дерев’яних будинках, по­критих соломою, в ній утримувалось 66 чоловіків і 13 жінок ув’язнених. Кам’яний будинок тюрми був збудований у 1860-1870 рр. В ньому роз­містилася і домова Іллінська церква для ув’язнених.

У1927 р. утворено колонію Прилуцького БУПРУ, для якої було виді­лено 200 десятин землі за 5 верст від міста по старому Рудівському шляху. У 1929 р. колонія мала там підсобне господарство. Наказом МОГП УРСР від 19.07.1963 р. на базі колишньої тюрми м. Прилуки була організована трудова колонія для неповнолітніх за­суджених. Ліміт наповнюваності був встановлений у 150 чоловік. При­луцька трудова колонія для неповнолітніх (ТКН) наповнювалась за ра­хунок частини вихованців Київської колонії і слідчих ізоляторів. 26 червня 1964 р. прибула перша, а 27 червня — друга група вихо­ванців із Київської трудової колонії для неповнолітніх засуджених. Так почала своє існування Прилуцька колонія для неповнолітніх. При колонії було відкрито середню загальноосвітню школу й професійно-технічне училище. Зараз в училищі хлопці отримують робітничі професії: столяра, каменяра, електрозварювальника, слюсаря-автомеханіка. Основний напрямок виробничої діяльності  — мета­лообробка та деревообробка.

За даними МВС у виховних колоніях України покарання відбувають майже півтори тисячі підлітків. У школах та училищах соціальної реабілітації виховують трохи менше двох сотень дітей.

 Наталя Плохотнюк

Наші мости

Галерея була недалеко від мого дому,тому я вирішила дійти до неї пішки, пройтись знайомими кварталами, згадати дитинство… На щастя, мені було що згадати. Маленький шрам на лівому коліні я отримала он на тому майданчику, коли грала із хлопцями в футбол. Це був вирішальний матч. Наша команда тоді програла із рахунком 10 — 3, але спогади та шрам від падіння залишилися назавжди. А на місці он тієї кав’ярні колись був маленький магазин. Ми постійно бігали туди за гумками «Loveis…». Сама гумка була для нас не важливою. Головне – це фантик усередині. І як я засмучувалась, коли потраплявся такий, який вже був. Але трагедія була не великих масштабів. Ми обмінювались цими фантиками і почували себе щасливими. Здається, що десь вдома вони так і лежать. Охайноскладені, розрівняні, з’єднанні. Я не змога їх просто взяти і викинути.

 У дитинстві так просто було почувати себе щасливим. Замість телебачення було подвір’я та гуртки, ми грали у справжній футбол, а не клацали пальцями по клавіатурі. А коли треба було повертатись додому, то ми чули мамин голос з балкону, а не мелодію мобільного.

Десь у дворах, серед старих двоповерхових будинків, я побачила хлопчика, котрий самотньо малював щось на асфальті. Я стояла трохи осторонь, він мене не помітив. На перший погляд, це синьо-рожева мазанина. Але, придивившись, я побачила, лицаря на фіолетовому коні, а може це було поні? Гармати, які стріляють серпантином, та трохи дивну ялинку. Напевно, юний художник в очікуванні Нового року. Я теж. Але нам на нього чекати ще місяця два. Та це не важливо.

Хоча ми з ним стояли крокаху десяти один від одного, він був наче у паралельному світі. У власним мріях та фантазіях, які втілював у двох кольорах на грубому сірому асфальті. Із під його руки випливали тварини, люди, хмари, квіти, дивні створіння та щось взагалі незрозуміле. Мої роздуми перервав телефонний дзвінок. Це був Саша. Той самий друг дитинства, на виставку  до якого я вже спізнилась.

—         Так іду, я вже близько. Через п’ять хвилин я у тебе.

Не через п’ять, а через п’ятнадцять хвилин я була у стінах галереї. Виставка називалась «Мости». Своєрідна паралель між  дорослим та дитячим світом. Поряд із полотнами художників у дорогих рамках висіли дитячі малюнки на альбомних аркушах. На полотнах – виваженість форм та чіткість штрихів.  А на дитячих малюнках – таке, що і на розум не прийде! Співаючі ворони, злі феї та добрі пірати, різнокольорові хмари і синє сонце. Я підійшла до Сашиного полотна. Будинок, сонце, трава. Це був його «шедевр», виконаний у трьох кольорах: синьому, білому та жовтому. Спочатку я взагалі не зрозуміла, чому саме цю картину він обрав для виставки і трохи розчарувалась. Але відключивши логічне мислення і просто роздивившись картину, я згадала. Це ж наше дитинство, наше знайомство. Нам тоді було років по п’ять, не більше. Я вийшла на двір у пошуках чергових синців та шрамів і побачила хлопчика, котрий малював на асфальті і спитала:

—         А що це буде?

—         Мій дім, але без трави та дерев.

—         Чому?

—         В мене не має зеленої крейди.

—         В мене теж, проте є синя та червона. Тримай синю.

І таким чином біля його будинку з’явились сині дерева, а в мене вірний друг вже майже 11 років. І лише у ту мить я зрозуміла, яка приємна річ – спогади. Коли тобі є що згадати. Коли соромно і смішно водночас. І коли лише ти розумієш, що на цьому полотні зображено більше, аніж просто будинок, сонце та дерева.

Абітурієнт.

Анна Чістякова

Фальсифіковані ліки

Проблема фальсифікації лікарських засобів є дуже нагальною для українського суспільства, оскільки загрожує життю та здоров’ю  людей. Держава приділяє значну увагу цій проблемі. У 2010 – 2011 роках, зусиллями Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів МОЗ України, за сприяння громадськості, вдалося досягти кращих світових показників щодо цього питання.

Цієї осені група  народних депутатів України та представників МОЗ України, серед яких  представник комітету ВРУ з питань охорони здоров’я Валерій Коновалюк, голова Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів МОЗ України, Олексій Соловйов, президент конгресу з безпеки медицини Анатолій Царенко та депутат Верховної Ради України Віктор Корж –провели годинний “спіч” на тему кримінальної відповідальності за фальсифікацію ліків.

Валерій Коновалюк продемонстрував журналістам приклади підроблених ліків, серед яких були і відомі нині марки, наприклад препарат для швидкого розщеплення їжі та регулювання травлення “Фестал”(“Festal”), ”Долерен”, “Мезим” та “Форте”. Упаковка підробок нічим не відрізнялася від оригіналу, навіть була голограма, яка мала б засвідчувати про справжність препарату. Але, на жаль, ми  ні від чого не застраховані. Нардеп Валерій Коновалюк, сформував раду, яка боротиметься з проблемою національної безпеки України.

Віктор Корж заявив, що тільки на рекламу підроблених ліків витрачається 1 млрд 200 млн гривень, не говорячи вже про саме їхнє виготовлення. “Громадяни лікуються фальшивими антибіотиками, кардіо-судинними та психотропними препаратами, які, нажаль, є найбільш фальсифікованими” – продовжив Віктор Корж. Він заявив, що вітчизняні ліки є більш дешевшими і нічим не поступаються якості імпортним, але вони не такі затребувані як закордонні.

Анатолій Царенко розповів про методи та заходи боротьби з цією проблемою на сучасному етапі.  Рік тому розпочали роботу три лабораторії з контролю за якістю ліків, наступного року планується запуск ще шістьох. За статистикою, у 2010 році такі  країни як Польща, Угорщина, Словакія, мали лише 1% підроблених ліків, у країнах СНГ цей показник дорівнював 0%. До 2009 року на Україні показник сфальсифікованих ліків взагалі ніде не фігурував. Це не означає, що ліки не підроблюють, це значить, що їх не перевіряли.

Виробництво і розповсюдження фальсифікованих лікарських засобів створює загрозу для життя та здоров’я населення України, при цьому наносяться значні збитки легальним виробникам фармацевтичної продукції та державному бюджету. За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВОЗ), у розвинених країнах відсоток фальсифікату становить близько 10 %, а в країнах третього світу – половину всіх лікарських засобів. В Україні, за різними версіями, продається до 50 % підроблених ліків. Фальсифіковані ліки несуть високу загрозу життю та здоров’ю громадян України, особливо якщо врахувати, що за даними ВОЗ найбільша кількість підробок – 42 % це антибіотики, та 18 % – психотропні речовини.

Для встановлення на законодавчому рівні визначення терміну «фальсифіковані лікарські засоби» та запровадження кримінальної та адміністративної відповідальності за виготовлення та реалізацію фальсифікованих лікарських засобів 8 вересня 2011 року за № 3718-VI ВРУ був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання фальсифікації лікарських засобів».

Відповідно до цього закону до Закону України «Про лікарські засоби» внесено таке визначення: «фальсифікований лікарський засіб — лікарський засіб, який умисно промаркований неідентично (невідповідно) відомостям (одній або декільком з них) про лікарський засіб з відповідною назвою, що внесені до Державного реєстру лікарських засобів України, а так само лікарський засіб, умисно підроблений у інший спосіб, і не відповідає відомостям (одній або декільком з них), у тому числі складу, про лікарський засіб з відповідною назвою, що внесені до Державного реєстру лікарських засобів України».

Кримінальний кодекс України доповнено, зокрема, статтею 321-1 «Стаття 321-1. Фальсифікація лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів такого змісту: 1. Умисне виготовлення фальсифікованих лікарських засобів, а так само придбання, перевезення, пересилання чи зберігання з метою збуту або збут завідомо фальсифікованих лікарських засобів, якщо такі дії створили загрозу для життя чи здоров’я особи, або вчинені у великих розмірах, — караються штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією фальсифікованих лікарських засобів, сировини та обладнання для їх виготовлення. 2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або в особливо великих розмірах, або якщо вони спричинили тривалий розлад здоров’я особи, а так само виробництво фальсифікованих лікарських засобів, — караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з конфіскацією фальсифікованих лікарських засобів, сировини та обладнання для їх виготовлення. 3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією фальсифікованих лікарських засобів, сировини, обладнання для їх виготовлення та майна. 4. Особа, яка добровільно здала фальсифіковані лікарські засоби та вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов’язаних з їх обігом, звільняється від кримінальної відповідальності за виготовлення, придбання, перевезення, пересилання чи зберігання з метою збуту, збут завідомо фальсифікованих лікарських засобів, їх ввезення на територію України, вивезення з території України, транзит через її територію (частина перша цієї статті, якщо такі дії не створили загрози для життя чи здоров’я людей)».

Кодекс України про адміністративні правопорушення доповнено, зокрема, статтею 44-2 «Фальсифікація лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів» такого змісту: Умисне виготовлення, придбання, перевезення, пересилання чи зберігання з метою збуту або збут завідомо фальсифікованих лікарських засобів, вчинені у невеликих розмірах, — тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Примітка. Невеликий розмір лікарських засобів визначається спеціально уповноваженим органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я».

Внесенні зміни, на думку розробників цих змін, мають зробити економічно не вигідним виробництво та збут фальсифікованих лікарських засобів, і спонукати винних у таких діях осіб відмовитися від подальшої злочинної діяльності, створюють належне правове регулювання сфери обігу лікарських засобів, сприяють декриміналізації фармацевтичного ринку в Україні, зміцненню економічних позицій добросовісних виробників фармацевтичної продукції, збільшенню обсягу легальної реалізації лікарської продукції та відповідно, надходжень до Державного бюджету України за рахунок збільшення оподатковуваної продукції. При цьому громадяни України будуть забезпечені життєво необхідними, якісними та ефективними ліками, знизиться ризик заподіяння шкоди здоров’ю людей внаслідок вживання фальсифікованих ліків.

Для боротьби з цією проблемою в силу вступає проект під назвою “Аптека  безпечних ліків”, головою якого є учасник “спічу” – Віктор Корж. Найголовнішими завданнями проекту стане виявлення неякісних або сфальсифікованих ліків, рух за безпеку препаратів за участі аптек (аптека буде страхувати від підробки кожного свого пацієнта) та буде встановлена гаряча лінія, за якою проводитиметься консультація людей, її номер можна буде знайти на сайті УНН (UNN) (www.unn.com.ua)

На запитання журналістів про виявлення відмінності між підробкою ліків та оригіналом, організатори відповіли, що проводять досліди. По перше, це невідповідність маркування. Якщо є якість підозри, то проводять лабораторний контроль. Під час цього контролю повинна бути повна відповідність усім правилам, в противному випадку проводять лабораторне розслідування.! 

Головний державний інспектор України з контролю якості лікарських засобів Олексій Соловйов відповів на запитання журналістів.

— У першу чергу ми маємо відновити систему контролю якості ЛЗ та здійс­нювати його відповідно до законодавства України. Основні напрями відновлення державного контролю якості ЛЗ такі: відновлення професіоналізму та основ державного управління у фармацевтичній галузі, приведення у відповідність із законами України системи управління галуззю, усунення зайвих адміністративних бар’єрів, що гальмують розвиток фармацевтичного сектору; гармонізація законодавчих і технічних вимог до ЛЗ і виробів медичного призначення з міжнародною практикою регулювання; внесення змін до нормативних актів; впровадження системи контролю якості ЛЗ відповідно до міжнародних норм, переоснащення центральної та 5 регіональних лабораторій контролю якості; раціональне використання ЛЗ і виробів медичного призначення, впровадження формулярної системи.

Для вирішення поставлених завдань необхідно оптимізувати структуру й управління системою державного контролю якості ЛЗ і виробів медичного призначення та привести її у відповідність із Законом України «Про лікарські засоби». Необхідно привести контроль якості ліків  і структури лабораторного контро­лю якості у відповідність з міжнародними нормами. А також — створення й оснащення регіональних лабораторій і переоснащення центральної лабораторії, запровадження процедури сертифікації для виробів медичного призначення; перехід до процедури визнання сертифікатів відповідності, виданих у країнах ЄС; створення єдиного державного реєстру ЛЗ, що ввозяться до України й пройшли посерійний контроль. Необхідно забезпечити безкоштовний і вільний допуск на усі сторінки сайту Інспекції МОЗ України (проекти нормативно-правових актів, результати перевірок контролю якості ЛЗ, інформаційні повідомлення про побічну дію ліків та ін.)

Я абсолютно впевнений у тому, що держава повинна жорстко контролювати якість ЛЗ, що виробляються та імпортуються в Україну. Кожна країна ставить бар’єри на шляху допуску на ринок ЛЗ з метою запобігання потраплянню до кінцевого споживача неякісних ліків, адже від цього залежить здоров’я, а іноді й життя пацієнта.

Мабуть, зайве нагадувати, що такий крок надзвичайно важливий для розвитку українського фармацевтичного сектору. Підвищення якості ЛЗ, що перебувають в обігу на українському ринку, усунення торгових бар’єрів для українських фармацевтичних виробників, взаємне визнання сертифікатів GMP — це основні позитивні результати, які отримає Україна від приєднання до PIC/S.

Також необхідно буде внести зміни, які стосуються забезпечення доступу до лікарських засобів осіб із обмеженими можливостями. Відповідно до діючих Ліцензійних умов аптеки зобов’язані встановити пандуси для таких людей. Але, як виявилося, не завжди є технічні можливості для цього. Трапляються випадки, коли встановлення таких пандусів неможливе. Тому пропонується внести відповідні зміни до законодавства, зобов’язавши встановити в таких аптеках зовні кнопку виклику аптечного працівника. При цьому слід передбачити, що виклик працівника можливий тільки у разі, якщо в аптеці працюють мінімум 2 співробітники, аби не перешкоджати відпуску ліків особам, які знаходяться у приміщенні аптеки.

Донедавна правопорушники несли лише адміністративну, а не кримінальну відповідальність за виготовлення фальсифікованих ліків — накладався штраф у розмірі від 17 до 1500 грн. Така сума ніяк не співвідноситься зі шкодою, яку може бути завдано застосуванням фальсифікованих лікарських засобів. Відтепер, згідно з внесеними вищезгаданим законом змінами, подібні дії каратимуться накладенням штрафу в розмірі від 17 до 34 тис. грн., або позбавленням волі на строк до 3 років. У разі, якщо йтиметься про організацію виробництва фальсифікованих лікарських засобів або продаж подібних товарів у особливо великих розмірах, повторно, або групою осіб, то покаранням за таке правопорушення буде позбавлення волі на строк від 3 до 5 років. Якщо ж ці дії спричинять смерть особи або інші тяжкі наслідки, винних буде позбавлено волі на строк від 5 до 10 років із конфіскацією майна.

Важливо зазначити, що в даному законі визначено поняття «фальсифіковані лікарські засоби», адже раніше цього не було зроблено жодним нормативно-правовим актом. Нагадаємо також, що 28 жовтня 2011 р. Україна підписала Конвенцію Ради Європи щодо протидії фальсифікації лікарських засобів та аналогічним злочинам, що несуть загрозу суспільному здоров’ю (Конвенція Медікрім).Юлія Бучинська, «Юн-прес»

Творчість Катерини Гурневич

              Ненавиджу… І люблю

Я люблю бути маленьким павучком, який плете тонку прозору павутинку зі своїх емоцій та почуттів. Ловити дрібнюсіньких несмачних мушок – не в моєму „репертуарі”, а сіті свої я плету для більш благородних цілей. Коли на горизонті з`являється такий самий незвичайний павучок, як і я, ми можемо продовжити плести мою павутинку разом, додаючи все більше ярусів й роблячи тепер вже наші тенета міцнішими. Через деякий час, непомітно для нас самих, ми прив`язуємося тією самою мотузочкою-пряжею одне до одного і здається, що обірвати її нереально.

     Я ненавиджу, коли з незрозумілих причин павутинка розривається. І чим довше вона рветься — тим більше болю. Я готова битися до останнього подиху аби такого ніколи не ставалося, але… Деякі речі ми, справді, не в силах контролювати. То що ж робити, коли тебе зіштовхують з твоєї ж павутинки у порожнечу, де немає нікого і нічого близького серцю? Я ненавиджу, ненавиджу і ще раз ненавиджу прив`язуватися! І люблю…

     Це як гра у рулетку, якщо пощастить – ви розділите виграш, якщо ні – ти втратиш усе. І тоді доведеться починати кропітку працю спочатку: ниточка за ниточкою, ярус за ярусом… Та, мабуть, краще залишатися ні з чим, ніж збирати колекції з чужих павутинок.

 

       Фотограф

 

Время безвозвратно движется вперёд:

Кто-то веселится, кто-то чуда ждёт,

Кто-то без надежды очень хочет жить,

Но никто не может всё остановить.

Только лиш фотограф все секреты знает,

По его команде время замирает.

И отдав на память нам картинки-фото,

Помнит, для чего он делает работу.

 

           ***

          (Уривок з оповідання „Ідеальна країна”)

Я хотіла би бути сильною,

Щоб не плакать ніколи з одчаю.

Не злякати мене ні могилою,

Ні вигнанням із вічного раю!

Я хотіла би бути слабкою,

Щоб мене усі захищали.

Та завжди залишатись собою,

Хоч би що навкруги не казали.

І тому я залишусь сильною,

І слабкою, якщо треба.

Та зроблю Україну стабільною.

Розпочну, перш за все, з себе! 

Лист до дорослих. За нами майбутнє?..

Дурень  думкою багатіє…

Народна мудрість

 Люди добрі, про яке майбутнє ви говорите? Про те, яке ви хочете бачити, про те, яке  гіпотетично має бути, чи про те, якого  хочемо ми – сучасна молодь?..

Кожного дня ми бачимо, як лицемірять наші батьки, лише вони знають, що нам добре, а що погано. Батько, викурюючи о шостій ранку цигарку все торочить, що палити шкідливо, а мама вчетверте фарбуючи губи, дорікає, що косметика псує шкіру. У телевізорі голова ведучого невтомно розповідає про катастрофи, крадіжки та вбивства, а телепередачі складаються із екстрасенсів, яскравих штучних шоу і дешевої еротики. При цьому у кожній передачі, у кожному серіалі випивають «шляхетні напої», палять, вживають ненормативну лексику… І ,врешті решт, найбільше вражає кількість крові, насилля і байдужості. Але грець з ним , з тим телевізором:  якось — звикли, якось — не помічаємо, якось — нема коли…

Нам кажуть, що маємо бути культурними… І ми є культурними – дорослі смітять, плюють біля пам’ятників , у парках, у зонах відпочинку, а школярі проводять акції по прибиранню території.

—                     Ой, молодці!

—                     Та так, молодці, тільки б шприцем не вколотися, тільки не підчепити якоїсь хвороби.

Нам кажуть бути добрими… і ми є добрими – працюємо, волонтерами, допомагаємо інвалідам, сиротам, людям похилого віку, дорослі цинічно констатують: «Воно тобі треба?»

Нам кажуть бути гідними… і ми є гідними – любимо свою батьківщину, кладемо руку на серце, коли слухаємо гімн, тільки чомусь наші батьки хочуть, щоб ми навчалися за кордоном…

Нам кажуть, щоб ми були дружніми… і ми є дружні, тільки до тих пір, поки дорослі не забороняють.

Нам постійно кажуть, здавалося б, правильні речі: «Бережи здоров’я, поважай старших, вчися добре і т. д.»

Тільки чомусь ці всі теревені розходяться з ділом: батьки не знають, як здихатися своїх дітей, постійно перекладаючи відповідальність на вчителів та вихователів. Зауважте, дуже зручно, якщо все добре, то байдуже, а якщо, раптом, якесь лихо, то школа – винна. А в якому трансі усе суспільство, коли взимку карантин!

Перспективні відомі зірки, представники влади та інші поважні персони тільки те і роблять, що із захватом згадують, як вони ненавиділи школу, вчителів та вчилися на самі двійки. Стверджують, що треба вигризати своє майбутнє зубами, добиватися, досягати…

А ви не замислювалися, що ми – діти усе чуємо, бачимо і розуміємо? І… ми стаємо схожими на вас… ми вчимося пристосовуватися, лицемірити, брехати, грати ролі, головне, що ми знаємо, що можна не тільки заробити власним трудом, а й купити; і мало бути розумним, чемним, культурним, креативним і винахідливим, щоб перемогти,  потрібно ще й мати зв’язки, тобто блат…

А як нам ставитися до своїх дідусів і бабусь? Можна так, як держава? Чому ні? На квартплату ж вони заробили, будуючи наше «світле майбутнє». От і тепер мають те, що збудували, чого жалітися?..

Ви скажете: «Не гуманно, аморально і т.д.»

Ми згодні, до доброти і милосердя нашому суспільству ой, як далеко. Але ж є «промінець світла і у темному царстві»…

У нашої молоді є й такі дорослі, які можуть не тільки підтримати і передати свої знання, а й поділитися останнім бутербродом, які за власні кошти можуть купити нам обладнання для творчого розвитку, до яких можна зателефонувати у будь-який час доби, які скажуть правду в лице, якою б гіркою вона не була. Тому і молодь для них культурна, без шкідливих звичок, вихована і освічена.  Усі люди різні і кожен сам вибирає, яким йому бути.

Ми не знаємо, хто придумав назву «Майбутнє за нами», але дуже влучно сказано, майбутнє дійсно за нами, а за вами, шановні дорослі, наше теперішнє, і саме від вас залежить, якими ви хочете нас бачити.

Сподіваємось бути почутими і зрозумілими.

Євген Куксін, 11-класник

ФАСТІВ, СХАМЕНИСЯ! Підлітковий алкоголізм завойовує місто

Молодь, їхнє оточення та рідні вже не вважають пиво слабоалкогольним напоєм. Це сприймається як забавка. До пива виробляється залежність, адже там є спирт. Пляшка пива – це 100 грамів горілки. В юному віці залежність може з’явитися значно швидше, ніж у зрілому, навіть за декілька місяців. Руйнується нервова система, людина як особистість деградує. Фактично, щоб догратися до діагнозу «алкоголізм» до 18 років, дитина повинна почати вживати спиртне в досить ранньому віці, років з 11. Так найцікавіше те, що постійне вживання алкоголю послабить багато функцій організму, і якраз рокам до 23, коли настане час задуматися про потомство, цього самого потомства може й не бути.

У першу чергу підлітки дивляться на свої родини. Найчастіше в родині, де серед близьких родичів є алкоголіки, дитина категорично відмовляється від спиртного, але генетика може позначитися в будь-який момент. Ми регулярно звинувачуємо рекламу й засоби масової інформації в тому, що учні сьомого класу гуляють після школи із пляшкою пива. Так, безумовно, реклама допомагає такому рішенню. А ще більше йому допомагає батько, який випиває пару пляшечок пивця, щоб розслабитися, після праць праведних. Ну а прозивне ім’я п’ятниці — «тяпниця» говорить саме за себе. Звичайно ж, гріх не розслабитися по-дорослому! Спробуйте заглянути в гості на Фастівський стадіон «Машинобудівник» в п’ятницю чи суботу ввечері, впевнена ви будете «приємно» здивовані, а ваші діти чи онуки опиняться не в тому місці, не в той час.

Таким самим «місцем святкування» є площа навколо пам’ятника Леніну, а також заднє подвір’я міської лікарні. А чим вам не подобається дитячий садочок за музичною школою, чи наприклад парк ім. Гагаріна? По-моєму чудові місця для того, аби заспокоїтись з пляшечкою пива чи чогось міцнішого. А вам навіть в голову не прийде, чому ваша дитина так пізно повертається з міста!

Підліткові в 14-16 років можна багато розповідати про шкоду алкоголю, про в’ялість м’язів, зіпсовану зовнішність, загублені можливості. На нього не зробить враження розповідь про хворе серце й можливі патології його потомства. У цьому віці багато чого заперечується через підлітковий нігілізм, а щось людина ще просто не здатна зрозуміти. Найчастіше підлітки вживають алкоголь у компанії, причому в якийсь одній, де це прийнято. А іншій компанії підліток може зображувати святенника. Один зі способів відвести дитину від алкоголю — постаратися обмежити його спілкування з питущими друзями.

Не варто впадати й у крайності — випивши на святі небагато вина, ваша дитина ще не записалася в ряди закінчених алкоголіків. А от випиваючи в день пляшечку пивця, або коктейль із газованої води й спиртних напоїв, про які ви навіть не підозрюєте, дитина потихеньку починає руйнувати свій організм. Поступово звикаючи до відчуття сп’яніння, починаючи одержувати від цього задоволення, підліток почне збільшувати дозу спиртного. Ну а до чого це приводить, ви й самі знаєте. Безпечного спиртного ще не придумали.

Дехто може думати: що поганого в побутовім пияцтві? Не всі ж стають алкоголіками.

Так, правда, у пияцтві немає нічого поганого, крім невмотивованої агресії, руйнування мозку, втрати реакцій. П’яному, як відомо, «море по коліно». Чого варто сісти за кермо, особливо наслухавшись розповідей про сусідського дядька, який п’яний за кермом водить краще, ніж тверезий. А у випадку запущеного комплексу неповноцінності, можна й людину вбити, випадково, з метою самоствердження. Моторошно звучить? Напевно, так, але колонії для неповнолітніх повні цих моторошних історій. З таких маленьких шматочків складається картина парубка, чиє життя вже залежить від алкоголю.

Алкоголь практично постійно є сусідами із палінням, легкими й важкими наркотиками. Справа не в тому, що всі, хто п’є — наркомани, а в тому, що в стані сп’яніння зважитися на спробу покурити гашишу можна набагато швидше, ніж будучи тверезим. Це може відбутися випадково, розглядатися дитиною як цікавий досвід. Дорога по морю, яке по коліно глибиною, може привести куди завгодно.

Для жодної родини немає готового рішення. Ховати спиртне, або навпаки виставляти його напоказ із самого раннього віку, читати лекції або дати людині самому визначитися в житті… Ви не укриєте дитину від усіх незгод, не вирішите за неї, як би вам цього не хотілося. Якщо ви помітили що з дитиною щось не так, поговоріть з нею. Якщо за попередні роки у вас вийшло досягти довірчих стосунків — однієї розмови може вистачити. Не вистачить розмови — є фахівці. Психологи, наркологи, спеціальні клініки, у разі, коли ситуація зайшла дуже далеко, всі засоби є добрими. Головне допомогти людині вийти з хворобливої залежності.

Анастасія Жицька

Святий Миколай і Дід Мороз про тебе не забудуть

Вісімсот дітей мали змогу подивитися новорічну виставу «Чарівна лампа Аладіна» і отримали солодкі подарунки. За традицією волонтери у костюмах Дідів Морозів  і Снігурок отримали від скаутів Віфлеємський вогонь – символ миру і злагоди, промінці якого вони разом із солодкими «миколайчиками» понесли у сім’ї дітей з  обмеженими фізичними можливостями.

На організацію цієї новорічної акції Головне управління у справах сім’ї, молоді та спорту виділило тридцять тисяч гривень. Заступник голови Київської міської державної адміністрації Новохатько Леонід Михайлович наголосив: « Акція «Миколай про тебе не забуде» є дуже важливою. У Києві багато громадських організацій  долучаються до новорічних свят, вітають маленьких киян, які потребують більшої уваги. Жодна дитина не повинна залишитися без подарунку та новорічного настрою.»

Починаючи з Дня Святого Миколая й до кінця шкільних канікул усі столичні театри, Будинки й Палаци культури та мистецтв, концертні та виставкові зали працюватимуть для дітей – там відбувається свято Новорічної Ялинки. За словами  самих дітей – найцікавіше й найяскравіше свято ялинки – в Київському Палаці дітей та юнацтва. Там щоденно відбувається дві вистави, різні конкурси, цікаві майстер-класи з подарунками для дітей.

Уже багато  років молодь, небайдужа до чужої долі, приділяє увагу і малим і дорослим, які потрапили у складні життєві обставини. І це стосується не лише новорічних свят. Протягом року волонтери Центрів соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді  проводять багато цікавих заходів, які допомагають їхнім ровесникам, що потрапили в складні життєві ситуації, самоствердитися, відчути себе потрібним людям.

Упродовж 2011 року соціальні послуги отримали близько 50 тис. киян, які опинились у складних життєвих обставинах: сім’ї з проблемами алко-, наркозалежності; насильства; ВІЛ\СНІД; діти, позбавлені батьківського піклування; діти-сироти з числа випускників інтернатних закладів; особи, які перебувають у конфлікті з законом; прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу, діти та молодь з інвалідністю та інші.   

Уже багато років юні журналісти агентства «Юн-прес» беруть участь у волонтерському русі: вітають зі святами дітей, що лікуються в Інституті травматології та ортопедії, навчаються в школі-інтернаті для хворих дітей та дітей, які тимчасово перебувають у приймальнику-розподільнику для неповнолітніх. А ще допомагають працівникам притулку для тварин доглядати за бездомними кішечками-собачками…

Цього разу ми разом з Дідом Морозом (студент-волонтер Артем) і Снігуркою вирушили до дітей, які потребують нашої уваги.

У мене все є, найбільше я хочу мати друзів.

«Діди Морози» завітали у гості і до тринадцятирічного Іллі. Біля порогу нас зустріла його бабуся. Хлопець не мав можливості прийти на святковий концерт, бо він не може ходити, пересувається лише в інвалідному візку. Через хворобу Ілля  не ходить до школи – займається вдома. Підліток добре навчається і бабуся каже, що він збирається вступати до університету «Україна». Хлопчина дуже переживає через те, що не має приятелів. «У всіх свої справи, всі зайняті, а до мене нікому немає діла», — через силу говорить Ілля. Спілкуватися в Інтернеті хлопець не дуже хоче, каже, що це – не справжнє спілкування.

Коли ми спитали, що він хоче на Новий рік, Ілля відповів: «Нічого, у мене все є, найбільше я хочу мати друзів.» Хлопець був радий зустріти волонтерів, цього дня він святкував не сам.

А 14-річний Денис, попри свою хворобу, яка не дає йому змоги ходити, навпаки, має багато друзів, які приходять до нього слухати музику, грати в різні ігри, дивитися кіно, а то й просто – потеревенити.

Ніхто не знає у яку мить життя стане самотнім серед людей.

Добре, що є соціальні центри. Волонтери не дають зневіритися у житті, у людях –

приділяють увагу тим, хто цього потребує.

Світ душі людини, приреченої  на творчість і красу

Таня Багнюк, до якої ми завітали того дня, вже далеко не дитина, але гостей зустріла з дитячою безпосередністю. З її тяжкою хворобою інша людина могла б ледве-ледве животіти. А ця 30-річна талановита, усміхнена дівчина – не просто живе повноцінним людським життям, навчається в Швейцарії на художника, а й дарує радість людям.  Тетяна – з дитинства прикута до інвалідного візка, а незвичайної краси картини пише ногами, оскільки її руки паралізовані Скромна двокімнатна квартирка в дев’ятиповерхівці. Тендітна дівчина, схожа на підлітка, віртуозно пересувається на інвалідному візку по кімнаті. Маленькими ніжками з гарно наманікюреними нігтиками Таня вправно відчиняє дверцята меблевої стінки, дістає звідти і подає нам альбоми зі своїми малюнками. То світ її прекрасної і багатої на художню фантазію душі. Малюнки виконані настільки майстерно, аж не віриться, що вони виконані не рукою, а ногою.
Таня малює здебільшого пейзажі, квіти, дерева, тварин. «Дуже любить природу, все живе», – пояснює мама художниці Анастасія Іванівна. Кицька Аліса, що цілими днями дрімає біля інвалідного візка, не лише скрашує самотність Тані, а й найслухняніша її натурниця, тому так багато саме її «портретів». Дивно, що у дівчини, яка приречена на життя в чотирьох стінах, такий багатий внутрішній світ, таке тонке відчуття барв.

 – Моя Тетянка – дуже вразлива натура, – розповідає Анастасія Іванівна.– Вийдемо з нею на прогулянку, вона завжди підмітить якийсь незвичайний штрих у природі, якийсь дивний листочок чи гілочку на дереві. А повертається додому – відразу за мольберт, намагається відтворити ту природну красу, що так вразила. І поки не вийде малюнок, не заспокоїться…

Тридцять років тому Анастасія Багнюк народила двійню. Немовлята Таня і Павлик були дуже слабкими, бо народилися семимісячними. Але тоді лікарі заспокоїли маму, що дітки незабаром зміцніють. Лише коли малюкам виповнилося по півроку, медики поставили діагноз – тяжка форма ДЦП. Із цим вироком матері слід було змиритися і навчитися житии. Мама намагалася робити все можливе і неможливе, щоб якось пристосувати діток до життя. Але проте, щоб віддати їх до інтернату, навіть не думала. Зі спеціалізованої школи-інтернату № 15 до дітей приїздили вчителі. Таня з самого малечку все робила ногами: і писала, й малювала, й розчісувалася. Ми вже що тільки не робили, аби активізувати її ручки – нічого не виходило!
Згодом Таня навчилася за допомогою ніг шити, вишивати, ліпити, навіть доглядати діток старшої сестри. Зараз Таня може навіть зробити собі зачіску, макіяж, манікюр, наівіть приготувати їсти.   

Найбільшим потрясінням для всієї родини стала смерть 14-річного Павлика, якого вбила лейкемія. Після похорону Таня кілька днів не випускала олівця. А коли закінчила роботу – всі, хто побачив її – просто заніміли. Дівчинка  намалювала братика в труні так, ніби малювала лише зболеним серцем. Це була перша серйозна робота, після якої мама зрозуміла, що її десятирічна донька має справжній Божий дар.

Саме тоді, під час однієї з виставок творчих робіт дітей-інвалідів у Голосіївському Будинку дитячої та юнацької творчості, на Тетянчині роботи звернула увагу представниця однієї з благодійних організацій зі Швейцарії. Вона запропонувала мамі дівчинки укласти контракт з їхнім фондом. Мовляв, такий унікальний талант треба розвивати. Але це буде трохи згодом.

– Тоді я стала шукати мольберт для доньки, – згадує Анастасія Багнюк.– Їй же треба особливий. Його змайстрував один добрий чоловік, якому випадково на базарі я розповіла нашу історію. Не взяв за це жодної копійки…

Сьогодні малювання для доньки – не лише духовна потреба, а ще й надійний спосіб заробити на хліб. «Ми живемо одна заради одної», — каже мама

Кілька років тому Тетяну Багнюк запросили до Будапешта на Міжнародний конгрес обдарованих дітей з функціональними обмеженнями. Швейцарська громадська організація, що займається допомогою людям, які малюють ногами ізубами, проплатила Тані з мамою поїздку до Угорщини. Туди на конгрес зїхалися художники-інваліди з багатьох країн. Танюша привселюдно намалювала там дві картини. За гонорари, отримані за доньчині роботи, мама зробила ремонт у квартирі й поставила кондиціонер. Для Тетяни це необхідно — адже сидячи весь час біля вентилятора, дівчина часто застуджувалась. Згодом Таня стала членом Міжнародної організації художників, що малюють ротом та ногами. З нею уклали угоду, згідно з якою кожні три місяці вона має надсилати свої роботи до Швейцарії, але продавати їх не має права. Нещодавно за кордоном видрукували три поштові листівки з малюнками Тані Багнюк. На одній з них український пейзаж – кущ горобини, припорошений снігом. На жаль, вітчизняні видавці в роботах цієї унікальної художниці поки що не зацікавлені.

Тетяна тепер заочно навчається в Швейцарії, інколи до неї навідуються викладачі живопису. Дівчина оторимує стипендію й може утримувати не лише саму себе, а й маму.

– Я за Тетянчине майбутнє спокійна, вона, незважаючи на тяжку інвалідність, відбулася як особистість, знайшла свій життєвий шлях, – каже Анастасія Багнюк. – Нам би тільки  новий інвалідний візок, і ми були б цілком щасливі…

Таня користується візком, який вже починає розвалюватися, що залишився від покійного Павлика. Держава, щоправда, виділяла для дівчини цей засіб пересування, але жоден їй не підходить. На столичному заводі імені Артема могли б виготовити візок за індивідуальним замовленням. Проте там вимагають безліч довідок, а обходити всіх лікарів з донькою, яка неспроможна пересуватися самостійно, ой як непросто…

Незважаючи на хворобу, яка відібрала в дівчини не лише руки й можливість ходити, а й можливість нормально говорити, Тетяна має багато приятелів, любить спілкуватися.Мама радіє кожному успіху доньки, пишається нею. Якраз перед приїздом волонтерів, Анастасія Іванівна їздила містом і шукала доньці подарунки, які та замовила під ялинку: набір професійної косметики у сріблястій валізці й шубу, та не абияку, а норкову. На моє здивоване запитання «навіщо хворій дівчині шуба?» жінки подивилися на мене, як на нетямущу дитину: «Так це ж гарно й тепло». Ось так!

Подарувати радість, допомогти кожному, хто цього потребує-життєве кредо та поклик душі волонтерів.

 Аліна КУЧЕРЕНКО, Таліна Вишинська (Наталя Плохотнюк)

Таємниці життєдайних надр

Геологія – наука різноманітна та надзвичайно цікава. У цьому змогли впевнитися слухачі перших в Україні наукових читань, спрямованих на розкриття тем з геології та присвячених дослідженню мінералів. Читання, започатковані науково-практичним центром КПДЮ «Дослідник», проходять за підтримки Інституту Тутковського, Групи компаній «Надра» та проекту «Освіта без кордонів». Учасники конференції – члени наукового товариства «Дослідник» — різні за віком, характером та вподобаннями, але усіх їх об’єднує спільна риса: прагнення до нових наукових відкриттів. «На цьому заході, я так розумію, зібралися справжні мрійники. А мріяти – це майже мати те, про що ви мрієте, — коментує координатор проекту «Освіта без кордонів» Тетяна Володимирівна Становська. – Мрійники – це ті люди, які ніколи не старіють душею, які ніколи не зупиняються на досягнутому. І тому я бажаю всім учасникам найголовнішого: завжди рухатись вперед».

На наукових читаннях було представлено 11 наукових робіт. Серед тем — «Карстові печери України», «Мікробіологічне дослідження підземних вод», «Руйнівна роль бактерій», «Український лабрадорит» тощо. Усі роботи несуть в собі важливе суспільне значення, адже порушують актуальні у наш час екологічні проблеми, пропонують шляхи їх вирішення, представляють важливі наукові розробки, технічні моделі, які безпосередньо пов’язані з наукою геологією. Також учасникам конференції надавалася унікальна можливість на власні очі побачити кристали, вирощені юними дослідниками в лабораторіях науково-дослідницького центру Київського палацу дітей та юнацтва, з перших уст дізнатися про особливості їх вирощування та подальшого використання.

Спектр робіт юних геологів вразив не лише юних науковців, а й почесних гостей заходу, серед яких був і Ростислав Сергійович Фурдуй – кандидат геолого-мінералогічних наук, дослідник-аномаліст, автор більш ніж ста наукових та науково-популярних робіт. Він зазначив: «У світі існує дуже багато різних професій і всі молоді люди рано чи пізно зіштовхуються з проблемою: яку ж професію обрати, щоб вона була тобі до душі, щоб було цікаво нею займатись, щоб не було розчарувань. Для себе я обрав саме таку професію – геологію, і жодного разу не пошкодував. Геологія – це те ідеальне поєднання  захоплення й роботи, про яке з давніх-давен  філософи та мислителі. І, звісно, звичайні люди. Геолог – людина особлива. У своїй роботі він завжди поєднує розумову та фізичну працю. Геолог – це той, хто розгадує таємниці природи. Геологія – професія майбутнього. А юнаки та дівчата, які приймали участь у читаннях – надія цієї чудової професії».

Усі учасники першого засідання наукових читань отримали нагороди та заохочувальні призи. Їх науковий доробок обов’язково залишить слід у розгадуванні таємниць життєдайних надр.

Корчадим Світлана

Праведники не за законом державним, а за – Божим

З початком Другої світової війни нацисти захопили країни та області з місцями проживання єврейського населення — Польщу, Прибалтику, Україну, Білорусію.  Майже біля кожного невеликого міста, біля багатьох сіл знаходяться «ями» — яри, куди зганяли і розстрілювали чоловіків, жінок, дітей. Режим окупації полягав у забороні населенню вільного переміщення; введенні трудової повинності; вивезенні населення на примусові роботи до Німеччини.

Ми не забули, ми пам’ятаємо… Цієї осені біля пам’ятника «Радянським громадянам, військовополоненим солдатам і офіцерам Червоної Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру» зібралося дуже багато людей, щоб вшанувати пам’ять загиблих під час голокосту.

«70 років тому, у далекому вересні 1941 року, земля на якій ми зараз знаходимося  здригнулася, птахи перестали співати, дерева затаїли подих від побаченого  й почутого, що являє собою німецький націоналізм зведений у ранг нацизму. Мільйони ні в чому невинних народів не тільки Європи, а можна сказати пів світу були знищені за національними ознаками. Увесь світ упевнився чим була людиноненависницька політика німецького фашизму і Німеччини тих років. Сьогодні весь світ звертається до тих далеких років! Скільки дітей було спалено, втоплено, повішено? Скількох життів коштувала світовому суспільству перемога над нацизмом?» — з болем говорить голова Всеукраїнського союзу  радянських офіцерів  Анатолій Доманський наголосив:

І дійсно, що, як не минуле, може бути уроком для сучасного? Лише озирнувшись назад, проглянувши сторінки історії – можна раз і назавжди зробити остаточні висновки. Але ж ні, засади нацизму й зараз намагаються пробудити нову хвилю. Голова Міжнародного слов’янського комітету Миколай Федорович  Лавриненко стверджує: «У нинішніх умовах нависла загроза відродження фашизму. Необхідно нагадувати про його жахливе обличчя. Але сьогодні з телеекранів сіється байдужість, з яким фашисти знищували цивільне населення. Треба пам’ятати, що, здавалося б, ці картинки розважальні…кожного дня голлівудські актори показують як повинна  литися кров, розлітатися на всі боки людське тіло – звикати до діянь фашизму, людиноненависництва. Не дозволяйте обкрадати свою культуру, історію, духовне багатство – народне багатство.»

Молодь теж не стоїть осторонь пам’яті, осторонь загальнолюдської трагедії. «Мої діди – Бебешко Григорій Петрович й Ільченко Петро Максимович загинули на цій війні. Вони, як і мільйони радянських людей поклали свої життя на те, щоб знищити цю фашистську  нечисть, яка й сьогодні існує у вигляді буржуазних націоналістів й неофашистів. Саме тому я тут, на залитій кров’ю старих людей, невинних жінок, дітей землі, яка стала світовим відтворенням  нелюдяності фашизму й націоналізму. Я, внук своїх дідів, прийшов вшанувати пам’ять полеглих від рук фашистів і бандерівців. Немає їм ні прощення, ні пощади. Я прийшов сказати їм, що я нічого не забув, я все пам’ятаю. І поки я пам’ятаю, поки в моїх венах тече кров моїх героїв-дідів, поки я дихаю повітрям свободи, яку вони відстояли – я не дозволю глумитися над ветеранами у Львові, я не допущу кощунства над священним знаменом перемоги, я не дам неофашистським бандам шествувати парадами на вулицях наших міст і сіл»  — долучається Олександр Бебешко. Регіональний директор Міжнародної асоціації іудаїки і єврейської культури Олександр Якович Найман підкреслив: «Нажаль, в Україні створені всі умови для розвитку нацизму та міжнаціональної ворожнечі. Зараз продовжується кощунство над пам’яттю жертв фашизму. На Майдані незалежності, Площі слави продається антисемітська література. Згадуються слова поета:  «Где? Укажите нам, отечества отцы, которых мы должны принять за образцы?» Весь час намагаються у якості таких «батьків» нам підкинути Мазепу, Петлюру, Шухевича та їм подібних. Що ми бачимо у результаті? Одурманені молоді люди смажать яєчню на «Вічному вогні», закидають яйцями ветеранів.»

Перший секретар посольства Республіки Білорусь в Україні Володимир Миронський, зазначив: «На нашій білоруській землі фашисти провели 140 каральних операцій, у ході яких були знищені  більше 5.500 тис. населених пунктів. 618 сіл були спалені разом з жителями, 188 з яких так і не були відновлені. У страшні роки на території Білорусії існувало близько 250-ти таборів радянських військовополонених, 350 – примусового утримування населення. Тільки у концтаборі «Тростенець» загинуло більше 200 тис. чоловік, в основному мирних жителів. У 186-ти населених пунктах були створені єврейські гетто, у мінському – перебували близько 100 тис. чоловік. Наші вчені налічують смерті близько 715 тис. євреїв. Кожний день віддаля нас від тих кривавих днів, йдуть з життя ветерани. Ми повинні пам’ятати ці жахливі події, щоб вони ніколи не повторилися.»

Голова фондів «Пам’ять Бабиного Яру» і «Пам’ять жертв фашизму в Україні» Левітас Ілля Михайлович наголосив:«На честь 70-тиріччя з Дня трагедії у Бабиному Яру буде закладена алея праведників по парку від Дорогожичів в сторону Куренівки. Сам пам’ятник буде у вигляді розгорнутої книги з 16-ма сторінками, по 25 імен на сторінку. Всі 665 прізвищ зостануться тут навіки.»

 Пам’ятники і вшанування – це добре. А от що ж робити з понівеченою історією? Хіба так і буде панувати розбрат на Вкраїні? Ось один з прикладів такого парадоксу. Сторінки підручника О.Д. Бойка «Історія України» кажуть : «Складовою частиною руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941р. проголосити у Львові відновлення самостійної  Української держави стали дії певної частини ОУН та УПА.» Але на супротив таким фактам стають інші, як цитата одного з новоспечених націонал-демократів В.Шкуратюка з  Ровенського міскради заявив: «Я горжусь тем фактом, что среди 1 500 карателей в Бабьем Яру было 1 200 полицаев из ОУН и только 300 немцев».Ми не жили за тих часів, ми не знаємо як було… Не можемо сказати напевно хто загинув дійсно героєм, а хто – зрадником. Скоріш за все вирішення цього питання буде вже там на небесах. Ми не можемо переписати минуле, змінити його. Але можемо свідомо не погоджуватися з описом нашого часу. Лише згадаймо, що зараз написано на останніх сторінках 11-го класу школи – описується наше сучасне. І в якому світлі? Завуальована пропаганда, сфальсифіковані факти. Це взагалі ще не історія! В підручники мають право заносити тільки події 20-тирічної давнини, а це лише сьогодення для газет і тільки. Але чомусь наша влада не зважає, мабуть, використовує крилатий вислів: «Ми творимо історію разом.»Тільки де гарантія того, що наші діти не будуть так само «їжаками в туманній історії України.»

Очевидці розстрілу євреїв і циган, які залишилися в живих до наших днів,  тоді були ще підлітками. Вони не боялися виходити з домівок, адже кругом ходили поліцаї. Ганна Іванівна Бибих розповідає: «2 роки ми жили у замкненому просторі. Євреїв роздягали до гола та розстрілювали, перед моїми очима стояла купа речей заввишки більше двох метрів. Я втікала три рази з лап нацистів. Останній —  коли  мене вже везли у Німеччину. Коли потяг зупинився, я побігла світ заочі.»

Українці, змушені дивитися на смерть ні в чому невинних людей, не могли нічого зробити, навіть сказати. Це загрожувало розстрілом. Навіть важко уявити – за одного єврея, знайденого у будинку була загроза розплати з усіма жителями. Але ж люди не звірі, вони мають співчуття, багато українців переховували євреїв, не зважаючи на смертельну небезпеку.

Інна Миколаївна Євгеньєва, якій у вересні 1941 було  12 років ,жила на вулиці Бабин Яр, 1: «Через дорогу від мого дому стояла їдальня і ми з дітьми мого віку залізли на горище і дивилися на розстріл доки не стемніло.  Дорогою додому ми зустріли колону німецьких машин, і накивали п’ятами. Після цього потрясіння я захворіла, — таке не забувається… У лиху годину до нас звернувся старий друг батьків Ісаак Бродський, поранений у ногу. Ми переховували його на горищі  й за шафою майже півтора року. Але потім до нас прийшли сусіди і сказали, що вони все знають і це дуже небезпечно, за таке можуть всю вулицю розстріляти. Тоді моя тітка, Ткаченко Наталя Василівна, забрала Бродського до себе, на вул. Дачну, 4. Там він продовжував ховатися, поки йому не зробили українські документи. Вже навіть у 43-му, після визволення Києва, моїх сестру та тітку викликали в НКВС та допитували, говорили тримати все у таємниці, мовчати, нічого не розголошувати.»

Доля євреїв окупованих територій була вирішена. Позбавлені, як правило, підтримки місцевого населення, багато хто з цих людей не мали шансів вижити. Серед тих, що вижили — деякі, кого з ризиком для життя переховували місцеві жителі, названі «Праведниками світу». Вони врятували від загибелі десятки тисяч євреїв.

У Колонній залі КМДА відбулося урочисте вшанування Праведників, приурочене до 70-тиріччя з Дня трагедії у Бабиному Яру.

 Виконуючий обов’язки мера Києва Олександр Попов привітав героїв: «Ми зібралися у цій залі, щоб вшанувати тих, хто багато десятиліть тому не залишився байдужим до долі ближнього. Праведники завжди жили «за законом Божим». Суть життя Праведника — у творінні добра ближньому».

                                                                                    

 На фото старіючий завтрашній ранок,

  На фото  їх очі в чеканні краси,

Найвищий у світі знайти б мені ганок

 І крикнути з вишки : «Господь їх спаси!»

Вже пізно…нема їх, ніколи не буде

І лиш голоси в нашу пам’ять пливуть.

 Євреї – красиві і лагідні люди

 Тепер в чорно-білому фото живуть,

  Гарнесенькі личка єврейських дівчаток,

  Хлоп’ята сміються в батьків на руках,

  Це був найпрекрасніший в світі початок

  А постріл майбутнє все знищив у прах…

                                                                                                                                      Ольга Штепа

                                                              Аліна КУЧЕРЕНКО

Ти відчуєш

Дощ. Дрібні тендітні крапельки послідовно вкривають твою зачіску, лагідно стікають по шиї. Ось вони вже пронизують весь твій одяг, ти відчуваєш їх чи не кожною клітинкою свого тіла. Вони пестять тебе легко і невимушено, кружляють над тобою, а ти кружляєш над ними. Стає так любо-любо і так приємно, що хочеться мокнути під ним вічно. Доки не почнеться злива. Тоді ти тікаєш хутчіш від цих маленьких нахаб, що скрізь переслідують тебе, наздоганяють та б*ють по голівці і спині, як швидко ти не біжиш. Грім та блискавка ніби підганяють тебе, тоді ти хочеш прискоритись. Небо сіре і похмуре, настрій зміниться, а думки переплутаються. Ти можеш знайти собі схованку від нього і перечекати, але не забудь відкрити вуста і спробувати краплинку на смак, бо одна з них може врятувати тебе від спраги. Ти маєш її Скуштувати.

Сніг. Небо надихає на нові почуття, спускаючи вниз до тебе своїх маленьких біленьких янголят. Вони всі однаково гарні, але разом з тим чомусь загадково різні. Вони граються з тобою в якісь дивні, проте цікаві тобі ігри, хоч правил їх ти і не знаєш. Ти починаєш посміхатись, а твої щічки червоніють. Сніжинки спокушаютьтвої ноги до танку, ти не пручаєшся, бо вони ведуть. Ось ти вже танцюєш, забувши про буденність та чиїсь справи, є тільки ти і вони. Тепер ти в іншому царстві. Білі пухнасті зайченята бігають скрізь, а ти за ними. Вони обіймають тебе, поки не натрапиш на лід. Можливо, ти трохи поковзаєш по ньому, стрімкість руху сп*янитьтебе, а заметіль, що підніметься, змусить впасти. Ти можеш просто підвестись, обтруситись і йти далі, але все-таки полежи трошки. Стисни сніжки в обох рученятах, тоді на контрасті холоду і морозу ти пізнаєш справжнє істинне тепло своє. Тобі потрібно це Відчути.

Цвітіння. Різнобарв*я квітів, що розпускаються, спонукатимуть тебе цвісти і розквітати разом із ними. Дерева прокидаються, струмки починають текти і шуміти знову, звірі вилазять зі своїх нірок, пташки заспівають тобі на радість, а небосхил стає чистим і прозорим, як твоє серце. Вся природа подивиться у твої очі і всміхнеться.Тобі, певно, захочеться зібрати великий гарний букет квітів всіх кольорів веселки,  ти можеш навіть сплести вінок з них, та не поспішай. Аромати природи мають чудодійну силу, що піднесе  тебе до хмаринок, пронесе поміж яскраво-білих піків гострих скель, крізь швидкі повноводні річки, моря далеких горизонтів, запашні луки та поля, підкине до яскравих зірочок та поверне у великий квітучий садочок. Тому тобі необхідно це Вдихнути.

А мене ти просто Послухай.

Сергій Палій