Визволення Києва від фашистів очима юних журналістів. Відео

пісня від душі у пам»ять захисників Вітчизни. І нехай політики сперечаються, ми пам»ятаємо подвиг наших батьків, дідів і прадідів, які звільнили світ від фашизму



Міст-М. Електронна версія

 Пропонуємо Вам для ознайомлення декілька випусків газети творчого об»єднання агенства «Юн-прес» місто Київ «Міст-М»

За цими посиланнями Ви можете завантажити ПДФ-версію газети і подивитися, як працюють юнкори Києва
http://ukrosvita.at.ua/festivalnij_vipusk_var-1-5.pdf

http://ukrosvita.at.ua/dom_slavutich.pdf

Посвята в юні журналісти 2011

на фото Наталія Іванівна Плахотнюк із своїми вихованцями

На фото директор «Юн-пресу» Надія Олексіївна Іллюк

Ольга Плахотнюк, викладач «Юн-преу»

Праведники не за законом державним, а за – Божим

З початком Другої світової війни нацисти захопили країни та області з місцями проживання єврейського населення — Польщу, Прибалтику, Україну, Білорусію.  Майже біля кожного невеликого міста, біля багатьох сіл знаходяться «ями» — яри, куди зганяли і розстрілювали чоловіків, жінок, дітей. Режим окупації полягав у забороні населенню вільного переміщення; введенні трудової повинності; вивезенні населення на примусові роботи до Німеччини.

Ми не забули, ми пам’ятаємо… Цієї осені біля пам’ятника «Радянським громадянам, військовополоненим солдатам і офіцерам Червоної Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру» зібралося дуже багато людей, щоб вшанувати пам’ять загиблих під час голокосту.

«70 років тому, у далекому вересні 1941 року, земля на якій ми зараз знаходимося  здригнулася, птахи перестали співати, дерева затаїли подих від побаченого  й почутого, що являє собою німецький націоналізм зведений у ранг нацизму. Мільйони ні в чому невинних народів не тільки Європи, а можна сказати пів світу були знищені за національними ознаками. Увесь світ упевнився чим була людиноненависницька політика німецького фашизму і Німеччини тих років. Сьогодні весь світ звертається до тих далеких років! Скільки дітей було спалено, втоплено, повішено? Скількох життів коштувала світовому суспільству перемога над нацизмом?» — з болем говорить голова Всеукраїнського союзу  радянських офіцерів  Анатолій Доманський наголосив:

І дійсно, що, як не минуле, може бути уроком для сучасного? Лише озирнувшись назад, проглянувши сторінки історії – можна раз і назавжди зробити остаточні висновки. Але ж ні, засади нацизму й зараз намагаються пробудити нову хвилю. Голова Міжнародного слов’янського комітету Миколай Федорович  Лавриненко стверджує: «У нинішніх умовах нависла загроза відродження фашизму. Необхідно нагадувати про його жахливе обличчя. Але сьогодні з телеекранів сіється байдужість, з яким фашисти знищували цивільне населення. Треба пам’ятати, що, здавалося б, ці картинки розважальні…кожного дня голлівудські актори показують як повинна  литися кров, розлітатися на всі боки людське тіло – звикати до діянь фашизму, людиноненависництва. Не дозволяйте обкрадати свою культуру, історію, духовне багатство – народне багатство.»

Молодь теж не стоїть осторонь пам’яті, осторонь загальнолюдської трагедії. «Мої діди – Бебешко Григорій Петрович й Ільченко Петро Максимович загинули на цій війні. Вони, як і мільйони радянських людей поклали свої життя на те, щоб знищити цю фашистську  нечисть, яка й сьогодні існує у вигляді буржуазних націоналістів й неофашистів. Саме тому я тут, на залитій кров’ю старих людей, невинних жінок, дітей землі, яка стала світовим відтворенням  нелюдяності фашизму й націоналізму. Я, внук своїх дідів, прийшов вшанувати пам’ять полеглих від рук фашистів і бандерівців. Немає їм ні прощення, ні пощади. Я прийшов сказати їм, що я нічого не забув, я все пам’ятаю. І поки я пам’ятаю, поки в моїх венах тече кров моїх героїв-дідів, поки я дихаю повітрям свободи, яку вони відстояли – я не дозволю глумитися над ветеранами у Львові, я не допущу кощунства над священним знаменом перемоги, я не дам неофашистським бандам шествувати парадами на вулицях наших міст і сіл»  — долучається Олександр Бебешко. Регіональний директор Міжнародної асоціації іудаїки і єврейської культури Олександр Якович Найман підкреслив: «Нажаль, в Україні створені всі умови для розвитку нацизму та міжнаціональної ворожнечі. Зараз продовжується кощунство над пам’яттю жертв фашизму. На Майдані незалежності, Площі слави продається антисемітська література. Згадуються слова поета:  «Где? Укажите нам, отечества отцы, которых мы должны принять за образцы?» Весь час намагаються у якості таких «батьків» нам підкинути Мазепу, Петлюру, Шухевича та їм подібних. Що ми бачимо у результаті? Одурманені молоді люди смажать яєчню на «Вічному вогні», закидають яйцями ветеранів.»

Перший секретар посольства Республіки Білорусь в Україні Володимир Миронський, зазначив: «На нашій білоруській землі фашисти провели 140 каральних операцій, у ході яких були знищені  більше 5.500 тис. населених пунктів. 618 сіл були спалені разом з жителями, 188 з яких так і не були відновлені. У страшні роки на території Білорусії існувало близько 250-ти таборів радянських військовополонених, 350 – примусового утримування населення. Тільки у концтаборі «Тростенець» загинуло більше 200 тис. чоловік, в основному мирних жителів. У 186-ти населених пунктах були створені єврейські гетто, у мінському – перебували близько 100 тис. чоловік. Наші вчені налічують смерті близько 715 тис. євреїв. Кожний день віддаля нас від тих кривавих днів, йдуть з життя ветерани. Ми повинні пам’ятати ці жахливі події, щоб вони ніколи не повторилися.»

Голова фондів «Пам’ять Бабиного Яру» і «Пам’ять жертв фашизму в Україні» Левітас Ілля Михайлович наголосив:«На честь 70-тиріччя з Дня трагедії у Бабиному Яру буде закладена алея праведників по парку від Дорогожичів в сторону Куренівки. Сам пам’ятник буде у вигляді розгорнутої книги з 16-ма сторінками, по 25 імен на сторінку. Всі 665 прізвищ зостануться тут навіки.»

 Пам’ятники і вшанування – це добре. А от що ж робити з понівеченою історією? Хіба так і буде панувати розбрат на Вкраїні? Ось один з прикладів такого парадоксу. Сторінки підручника О.Д. Бойка «Історія України» кажуть : «Складовою частиною руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941р. проголосити у Львові відновлення самостійної  Української держави стали дії певної частини ОУН та УПА.» Але на супротив таким фактам стають інші, як цитата одного з новоспечених націонал-демократів В.Шкуратюка з  Ровенського міскради заявив: «Я горжусь тем фактом, что среди 1 500 карателей в Бабьем Яру было 1 200 полицаев из ОУН и только 300 немцев».Ми не жили за тих часів, ми не знаємо як було… Не можемо сказати напевно хто загинув дійсно героєм, а хто – зрадником. Скоріш за все вирішення цього питання буде вже там на небесах. Ми не можемо переписати минуле, змінити його. Але можемо свідомо не погоджуватися з описом нашого часу. Лише згадаймо, що зараз написано на останніх сторінках 11-го класу школи – описується наше сучасне. І в якому світлі? Завуальована пропаганда, сфальсифіковані факти. Це взагалі ще не історія! В підручники мають право заносити тільки події 20-тирічної давнини, а це лише сьогодення для газет і тільки. Але чомусь наша влада не зважає, мабуть, використовує крилатий вислів: «Ми творимо історію разом.»Тільки де гарантія того, що наші діти не будуть так само «їжаками в туманній історії України.»

Очевидці розстрілу євреїв і циган, які залишилися в живих до наших днів,  тоді були ще підлітками. Вони не боялися виходити з домівок, адже кругом ходили поліцаї. Ганна Іванівна Бибих розповідає: «2 роки ми жили у замкненому просторі. Євреїв роздягали до гола та розстрілювали, перед моїми очима стояла купа речей заввишки більше двох метрів. Я втікала три рази з лап нацистів. Останній —  коли  мене вже везли у Німеччину. Коли потяг зупинився, я побігла світ заочі.»

Українці, змушені дивитися на смерть ні в чому невинних людей, не могли нічого зробити, навіть сказати. Це загрожувало розстрілом. Навіть важко уявити – за одного єврея, знайденого у будинку була загроза розплати з усіма жителями. Але ж люди не звірі, вони мають співчуття, багато українців переховували євреїв, не зважаючи на смертельну небезпеку.

Інна Миколаївна Євгеньєва, якій у вересні 1941 було  12 років ,жила на вулиці Бабин Яр, 1: «Через дорогу від мого дому стояла їдальня і ми з дітьми мого віку залізли на горище і дивилися на розстріл доки не стемніло.  Дорогою додому ми зустріли колону німецьких машин, і накивали п’ятами. Після цього потрясіння я захворіла, — таке не забувається… У лиху годину до нас звернувся старий друг батьків Ісаак Бродський, поранений у ногу. Ми переховували його на горищі  й за шафою майже півтора року. Але потім до нас прийшли сусіди і сказали, що вони все знають і це дуже небезпечно, за таке можуть всю вулицю розстріляти. Тоді моя тітка, Ткаченко Наталя Василівна, забрала Бродського до себе, на вул. Дачну, 4. Там він продовжував ховатися, поки йому не зробили українські документи. Вже навіть у 43-му, після визволення Києва, моїх сестру та тітку викликали в НКВС та допитували, говорили тримати все у таємниці, мовчати, нічого не розголошувати.»

Доля євреїв окупованих територій була вирішена. Позбавлені, як правило, підтримки місцевого населення, багато хто з цих людей не мали шансів вижити. Серед тих, що вижили — деякі, кого з ризиком для життя переховували місцеві жителі, названі «Праведниками світу». Вони врятували від загибелі десятки тисяч євреїв.

У Колонній залі КМДА відбулося урочисте вшанування Праведників, приурочене до 70-тиріччя з Дня трагедії у Бабиному Яру.

 Виконуючий обов’язки мера Києва Олександр Попов привітав героїв: «Ми зібралися у цій залі, щоб вшанувати тих, хто багато десятиліть тому не залишився байдужим до долі ближнього. Праведники завжди жили «за законом Божим». Суть життя Праведника — у творінні добра ближньому».

                                                                                    

 На фото старіючий завтрашній ранок,

  На фото  їх очі в чеканні краси,

Найвищий у світі знайти б мені ганок

 І крикнути з вишки : «Господь їх спаси!»

Вже пізно…нема їх, ніколи не буде

І лиш голоси в нашу пам’ять пливуть.

 Євреї – красиві і лагідні люди

 Тепер в чорно-білому фото живуть,

  Гарнесенькі личка єврейських дівчаток,

  Хлоп’ята сміються в батьків на руках,

  Це був найпрекрасніший в світі початок

  А постріл майбутнє все знищив у прах…

                                                                                                                                      Ольга Штепа

                                                              Аліна КУЧЕРЕНКО

Ти відчуєш

Дощ. Дрібні тендітні крапельки послідовно вкривають твою зачіску, лагідно стікають по шиї. Ось вони вже пронизують весь твій одяг, ти відчуваєш їх чи не кожною клітинкою свого тіла. Вони пестять тебе легко і невимушено, кружляють над тобою, а ти кружляєш над ними. Стає так любо-любо і так приємно, що хочеться мокнути під ним вічно. Доки не почнеться злива. Тоді ти тікаєш хутчіш від цих маленьких нахаб, що скрізь переслідують тебе, наздоганяють та б*ють по голівці і спині, як швидко ти не біжиш. Грім та блискавка ніби підганяють тебе, тоді ти хочеш прискоритись. Небо сіре і похмуре, настрій зміниться, а думки переплутаються. Ти можеш знайти собі схованку від нього і перечекати, але не забудь відкрити вуста і спробувати краплинку на смак, бо одна з них може врятувати тебе від спраги. Ти маєш її Скуштувати.

Сніг. Небо надихає на нові почуття, спускаючи вниз до тебе своїх маленьких біленьких янголят. Вони всі однаково гарні, але разом з тим чомусь загадково різні. Вони граються з тобою в якісь дивні, проте цікаві тобі ігри, хоч правил їх ти і не знаєш. Ти починаєш посміхатись, а твої щічки червоніють. Сніжинки спокушаютьтвої ноги до танку, ти не пручаєшся, бо вони ведуть. Ось ти вже танцюєш, забувши про буденність та чиїсь справи, є тільки ти і вони. Тепер ти в іншому царстві. Білі пухнасті зайченята бігають скрізь, а ти за ними. Вони обіймають тебе, поки не натрапиш на лід. Можливо, ти трохи поковзаєш по ньому, стрімкість руху сп*янитьтебе, а заметіль, що підніметься, змусить впасти. Ти можеш просто підвестись, обтруситись і йти далі, але все-таки полежи трошки. Стисни сніжки в обох рученятах, тоді на контрасті холоду і морозу ти пізнаєш справжнє істинне тепло своє. Тобі потрібно це Відчути.

Цвітіння. Різнобарв*я квітів, що розпускаються, спонукатимуть тебе цвісти і розквітати разом із ними. Дерева прокидаються, струмки починають текти і шуміти знову, звірі вилазять зі своїх нірок, пташки заспівають тобі на радість, а небосхил стає чистим і прозорим, як твоє серце. Вся природа подивиться у твої очі і всміхнеться.Тобі, певно, захочеться зібрати великий гарний букет квітів всіх кольорів веселки,  ти можеш навіть сплести вінок з них, та не поспішай. Аромати природи мають чудодійну силу, що піднесе  тебе до хмаринок, пронесе поміж яскраво-білих піків гострих скель, крізь швидкі повноводні річки, моря далеких горизонтів, запашні луки та поля, підкине до яскравих зірочок та поверне у великий квітучий садочок. Тому тобі необхідно це Вдихнути.

А мене ти просто Послухай.

Сергій Палій

Хто я?

«Хто я?» Хм… Цікаве питаннячко. Я, в принципі, про це не роздумувала, але зараз одразу виникає перша асоціація з пташкою. Я себе порівнюю саме з нею. Чому? Тому, що я ніколи не намагалась бути ближче к дому і сидіти на місці. Пташка, яка поставила собі на меті вирватись і полетіти далеко, підкорювати нові вершини. І летіти не зважаючи на всі перегороди та труднощі на шляху. При першій ліпшій нагоді я це зробила. Ні, це зовсім не значить, що вдома було погано і я не сумую за домівкою та за всіма рідними мені людьми. Але це не було приводом так і залишитись вдома і продовжувати жити одноманітно. Душа прагнула чогось нового, незвичного, змін в житті. Є такий вислів: «Однообразие рождает скуку». Це дуже влучний вислів. Завжди бути на одному місці дуже нудно. І в невеличкому місті робити нічого. Потрібен простір, незалежність, новизна. Так і птахи завжди кудись летять, подорожують, шукаючи змін. Все ж таки я не жалкую, що зробила такий серйозний крок, полетіла в самостійне життя і не злякалась координальних змін. Ось така моя відповідь на питання «Хто я?».

 Світлана Черенкова

Мы клянемся, братья по оружию, что друг другу руку подадим

Сергей Ильич  Афиндулиди личность поистине легендарная. Вообще-то, жизнь и судьба каждого из тысяч парней, прошедших афганскую войну, несет на себе печать уникальности, но произошедшее с Сергеем можно объяснить только чудом. В бою под Кандагаром в него выстрелили из гранатомета кумулятивным зарядом, предназначенным для поражения бронированной техники. И он остался жив! Потом Сергей перенес более 20 операций и сотни перевязок. Страшных, мучительных перевязок, ведь от температуры взрыва его раны… оплавились! Общий наркоз применять было нельзя — никакое сердце не выдержало бы. Как Сергей это вытерпел — известно только Богу, ему самому и его маме Нине Андреевне, которая больше 5 месяцев провела возле койки сына.

Моджахеды, видевшие, как граната взорвалась у ног воина, не преминули рассказать об этом на страницах западных газет. Они посчитали Сергея убитым, и, не стесняясь в выражениях, описывали смерть советского солдата. При этом, естественно, «забыли», что среди афганских мятежников были американцы и европейцы, что душманов, участвовавших в том бою, было более 200 человек, что смертельно раненный Сергей Афиндулиди, уже оставшись без одной ноги, отстреливался до последнего патрона, а затем, срывая бушлат, перекатился в вырытый рядом арык и поплыл (!) к бетонке.

  Депутат прошлого созыва (2002-2006) Подольского р-на Киевского городского совета, председатель организации ветеранов Афганистана Подольского р-на, по профессии адвокат (в 1989 г окончил. юридический ф-т, КГУ им. Т.Г.Шевченко), Сергей Афиндулиди до сих пор, спустя 23 года после окончания войны, и почти 30 лет  с того рокового дня 27 октября 1982 года — борется за жизнь.

До армии Сергей окончил морское училище, до армии работал в. г. Туапсе, Краснодарского края. Позже был направлен в Кронштадт для прохождения практики на судо-ремонтном заводе. «Так как я занимался спортом, — делится воспоминаниями Сергей Ильич, – стрельбой и восточными единоборствами, меня в 1982 году призвали спецнабором в армию и определили служить в разведроте в Афганистане. Как положено, прошел курс молодого бойца, после чего был направлен проходить службу в Кандагаре, в разведроте 70-ой отдельной бригады 40—й Армии. Во время одной из операции получил тяжелое ранение. Левую ногу оторвало, а правую перебило в коленном суставе. Это в меня попали гранатометом.

После ранения были десять месяцев госпиталей:  Кандагар,  Кабул, Ташкент, Киев…, где перенес более 10 операций под общим наркозом, и столько же — под местным, хотя под местным я даже не считал. После госпиталя, начал выздоравливать написал в часть письмо, получил направление-характеристику в Киевский Государственный университет им. Т.Г.Шевченко, на юридический факультет. После окончания университета я был направлен в киевскую городскую коллегию адвокатов, где работаю по сегодняшний день.

Скупые слова воспоминаний. А за ними — вся жизнь.

 — Что касается первого боя,  — рассказывает ветеран, — до моего молодого тогда сознания по началу не доходило,  что я попал на территорию, где ведутся военные действия, потому что мы воспитывались в мирное время, вели нормальный образ жизни. Я вырос в Краснодарском крае, там есть гора Семашко, на которой когда—то было немецкое захоронение  (во время Великой Отечественной войны там погибло много немцев). Так вот, будучи еще школьником или студентом училища,  я водил на ту гору немцев, которые приезжали в Союз. Там же начинается Кавказский хребет, где советские воины не пустили немцев к Черному морю. Я родился в этих местах, в детстве ходил по лесу, каштаны собирали, и ежевику, и малину, и  никогда ничего не боялись. И представьте себе, попасть в такую обстановку, что мы даже не задумывались сначала об этом. Да, у нас были и политзанятия, и все такое…  Но что такое политзанятия?  Это всё теория. Осознание того, что нас могут убить, пришло не сразу. Если взять первую операцию, когда мы зашли в кишлак, стали его прочесывать, чтобы проверить, есть ли там душманы, бандитские формирования, и тут один из мирных жителей сообщает, о том, что только что здесь была банда, которая ушла в ущелье и у них где-то должна была быть расположена база. Мы сообщили об этом командованию, командир бригады дал нам задание, прочесать территорию и разведать обстановку. Начали искать и перед входом в ущелье нашли базу, где, конечно, уже никого не было, остались только шинели, продовольствие, лекарства, но оружия и боеприпасов там не было. Видно было, что они ушли недавно, так как было тепло, еще горел костер. Мы получили указания преследовать эту банду. В составе около 35-ти человек вошли в небольшое ущелье, разделились с двух сторон. Когда поднялись до половины ущелья, я увидел вверху перебежки этих душманов. И,  не зная о том, что они могут стрелять, не ощущая этой опасности, стоя в открытую, в полный рост,  говорю нашим ребятам, мол, смотрите, кто-то перебегает, и показываю пальцем. В ту же секунду ребята резко положили меня на землю, и буквально через долю секунды тут такое началось, что головы нельзя было поднять!… Сверху по нам открыли огонь, а наши их начали обстреливать с минометов. Тут с обратной стороны ущелья, другая пехота тоже начала подниматься  в ущелье зажимать душманов. Когда поступил приказ выходить, мы начали отстреливаться, конечно не видели, попадали или нет – было большое расстояние. Вызвали по рации подкрепление командиру роты, вертолеты дали направление ракетам, где душманы засели и начали их обстреливать. А мы потихоньку выползали из ущелья. В этом бою было только двое легко раненных: один  в руку, а у второго ногу задело осколком от разрыва мины. Вот это был мой первый бой. Даже и не ощущалось, что произошло. Но где-то через месяц начал осознавать, где нахожусь, особенно, когда мы выходили на операции, видели, что в кишлаках гибнут люди, мирные жители.

Я не дослужил до дембеля, но ребята рассказывали, что несмотря на то, что уже был приказ о том, демобилизации, но пока не придет в Афганистан замена, не пополнится новый состав, никого на дембель не отпускают. Представляете, боец после приказа, уже демобилизовался, но идет на операцию…. Он всегда подсознательно чувствовал, что остались одни офицеры, либо совсем молодые, только что призвавшиеся, необстрелянные  ребята, — идти некому… Демобилизовавшийся уже может никуда не идти, но другого выхода не было,  — нужно было идти. Обычно была такая закономерность, у нас его называли «дембельский рейд». Всегда получалось так, что в этом рейд могли больше погибнуть и получить ранения дембеля, чем  молодые.  Так же было в случае со мной, когда я первый раз попал в бой, я же ничего не понимал, и хорошо, что меня ребята вовремя положили на землю. А если бы я так дальше и стоял, то меня через несколько секунд изрешетили бы. Обычно гибнут молодые, которые только попали и дембеля. Всё равно, как бы там не было, мы исполняли свой долг и не думали об этом. Мы же попали туда для оказания помощи афганскому народу, который совершил революцию и не хотел жить по-старому. Однако, в последствии выясняются все сложности этого процесса. Афганцы — это свободолюбивый народ и всю навязанную позицию, извне, они воспринимали, как против них. Они сами должны были  прийти к этому. Там же кочевые племена, пуштуны, они всю жизнь воюют, их способ жизни – это война.  Когда-то может они и переосмыслят, сами придут к этому, без чей либо помощи. Там были и  крестьяне, которые вели оседлый образ жизни, они выращивали виноградники, гранатовые культуры. Вот им—то война нужна была меньше всего…

О своем последнем в Афгане бое Сергей рассказывает неохотно.

— Наша разведрота две недели находилась на «боевых», бродила по горным тропам и «зеленкам». Осталось преодолеть город Кандагар, а там уже — рукой подать, всего каких—то 18 километров до аэродрома. В это время поступает команда обеспечить прохождение колонны боевых машин с боеприпасами. Место было опасное, душманы могли в любой момент, используя зеленую зону, скрытно подойти к бетонке и ударить по колонне. Так и произошло. Но я успел заметить, что среди врагов был европеец. Стрелял, пока не закончились патроны, — у меня был всего один магазин… Боли я не почувствовал, только увидел, что левый ботинок полетел в сторону… Увидел арык, — перекатился к нему и… поплыл в сторону бетонки.  Где—то сверху слышу: «Держись, Серега! Не высовывайся! Сейчас мы тебя прикроем!»… Тут же с дороги съехал тягач и встал, загородив меня от пуль душманов.  Подоспели бойцы— Игорь Сагадиев и Василий Кавка, перевязали искореженное тело. Сагадиев закатал рукав куртки и фельдшер Василий Кавка тут же, прямо на поле боя начал делать мне переливание крови Игоря.

Потом многие бойцы давали  мне кровь, но эта, отданная прямо под пулями, которая спасла мне жизнь, останется в сердце навсегда

Через несколько месяцев одна из зарубежных эмигрантских газет, спонсируемых американцами, в рубрике «Война в Афганистане», написала, что 19—летний Сергей Афиндулиди из Туапсинского района Краснодарского края  погиб в Афганистане. В качестве подтверждения, душманы, через европейца, которого успел заметить Сергей, передали газетчикам «союзников» окровавленный бушлат и записную книжку «убитого». Но жизнь победила смертоносное железо, равно, как и ложь с провокацией.

Сергей Ильич, каким Вы сейчас видите будущее  Афганистана?

— Я думаю, что Афганистану нужно было дать хотя бы лет 5 самому определиться, чего они хотят, и наладить свой жизненный уклад,. Вот смотрите, сначала там более 30 лет были англичане, потом пригласили наши войска (но наши советники там находились и до этого) 25 декабря 1979 года. У афганцев них постоянно возникала межклановая борьба за власть. До сих пор не могу понять, зачем они приглашали войска из вне,— видимо сами не могли разобраться. Если бы были не мы, то там были бы другие войска, например блок НАТО. Но нашей целью и задачей было — помочь дружественному нам афганскому народу отстоять завоевания их революции. Но когда наша армия туда попала, то большая часть населения восприняла это с  сопротивлением. И это не была нелюбовь к нашей армии. Может быть, у нас была неправильная позиция, хотя мы им многим помогали: строили дороги, различные хлебопекарни, жилые дома….  Не знаю, почему всё так произошло, но это всё политика. Возьмем, например,  душманов. Кто стоял во главе? Какой-то лидер, который раньше был богат, а когда свершилась революция – ему это не понравилось. Он собрал вокруг себя недовольных людей и  заставлял, получая поддержку Пакистана, от блока НАТО, допустим финансирование, лекарства, оружие и т.д., чтобы они боролись якобы против того строя, который хочет построить правительство Афганистана. После нас же прошло не много времени, как мы вмешались в политику Афганистна. (Движение талибан организованно Америкой, а теперь оно же и воюет простив Америки). Они не любят, когда им навязывать свою политику. К тому же, в  Афганистане есть много полезных ископаемых: нефть, газ, алмазные долины. Всё это нужно разрабатывать, а для этого необходим мир. Сколько мы пытались, навесит там порядок, прекратить войну, американцы сейчас пытаются ( вон сколько у них уже погибших), но ни у кого не получается. Я бы их оставил в покое, дал бы возможность попробовать самим обустроить страну, прекратить междоусобицы.  Да можно помочь финансово, материально. Мы все прекрасно понимаем, что живем в 21 веке, и если будет серьезная война, то она истребит всё человечество, т.е.большую её часть, а остальные останутся больными на голову.

—  Люди, которые прошли не только Афган, но и другие войны, по другому воспринимают мир, по другому относятся  к людям. Как Вам удалось не просто  выжить, а оставаться человеком?

— Человеком прежде всего нужно родиться. Если с детства гены предрасположены, что он не подлый, не эгоистичный – плюс воспитание, которое мы получили в детства. Даже не знаю, наверне, это больше всего зависит и от характера человека. — не просто родиться, но и оставаться человеком, Мы прошли эту войну, видели и чувствовали боль, потери, поняли, как это очень тяжело. На примере других, и на своих собственных примерах, так как. многие ребята  погибли и ранения получили тяжелые. Чувства, они же откладываются в голове, и тот,  кто обычно этого не видит, не пережил, тот не поймет. Даже сейчас, возьмем молодых ребят, которые учатся в школе, они даже не задумываются об этом. Именно поэтому наши организации  ветеранов Афганистана занимаются воспитанием молодежи: чтобы привить уважение к людям, которые воевали , даже будем говорить, немножко страха,  осознание того, что война – это очень плохо. Чтобы дети в будущем задумывались, вели себя таким образом и строили политику на мирное существование. Тем самым хотим подчеркнуть, что нужно стремиться к миру, а не к войне. Что-то получается, что-то нет. Проводим  в школах встречи, с ветеранами, вечера памяти, военно-патриотическую игру «Зарница», соревнования, создаем музеи в школах Подольского района, проводим фестивали солдатской .песни «Солдаты мира против войны »…   Но большой поддержки государства мы не видим. Вернее, мы не видим практически никакой поддержки. Очевидно, чиновники не хотят задумываться о том, какой будет сегодняшняя молодежь через несколько лет. Если сегодня молодежь не воспитывать,  то никогда и нигде не будет уважения и порядка в государстве. Это самое главное. Всё это наводит на определенные мысли. Я думаю, что это придет и это будет. Мы должны это пережить. Но мы либо определим, так сказать в политическом укладе, что мы будем развиваться, строить умеренную демократию, ( я подчеркиваю: УМЕРЕННУЮ,  поскольку демократия всегда порождает хаос, а так как у нас нет системы воспитания молодежи, то полнейшая демократия  может перерасти во  вседозволенность. Демократия в идеале  — это  люди,  уважающие не только себя,  но и окружающих; люди, которые не позволят совершить преступление в отношении другого человека,  — именно в этом и заключается  воспитание, уважение…), либо катиться все ниже и ниже, и, соответственно, пожинать плоды вседозволенности.

 Конечно, мы, ветераны войны, пытаемся жить и выживать в этом сложном мире, помогать друг другу, оставаться людьми, поскольку чувство сострадания нам больше присуще, а также тоже чувство справедливости, как бы мы не хотели, но оно подсознательно само проявляется. Поэтому в нашем мире нужно стремиться к добру. Нужно не говорить о добре, а делать добро. А у нас многие политики просто говорят.

Сергей  на какое—то мгновение замолкает, и вдруг  на лицо его набегает тень.

— Еще вспомнил такую ситуацию, во время одной из операции, которая проходила в Кабуле. Помню, лежу на операционном столе, под наркозом, и начинаю летать по каким-то белым коридорам, а в конце которых — свет. Помню лишь то чувство, когда я хочу долететь к этому свету, рвусь туда, всё такое не понятное и…в это время чувствую, что профессор, который делал мне операцию,  бьет меня по щекам, со словами: «Сережа, проснись, очнись!»… Мне колют обезболивающие и чувствуется сумасшедшая боль…. Но молодой организм имел огромное желание выжить! Сначала, конечно, не хотелось жить, потому что было тяжело, и не только от страшной боли, но и от сознания того, что ты — безногий инвалид, а уже когда начал выздоравливать стремление  жить появилось. И помог в этом фактор, который сыграл немаловажную роль: будучи студентом  я встретил хорошую женщину, которая стала моей женой. Разные женщины есть, которые нас удерживают в этом мире, — мы  ведь прошли войну, и нам очень не легко смотреть на всё, что сейчас происходит. Есть женщины умные, которые понимают, уважают, помогают. Ведь психика у нас нарушена, мы склонны к злоупотреблению спиртным, может кто-то  и к наркотикам, поскольку эти наркотики нам кололи в госпиталях, дабы уменьшить боль, мучения. Кто-то находит успокоение в этом. Многие наши ребята спиваются. Всё зависит ещё  и от того, как женщина себя поведет, будет ли рядом с тобой, как реагируют на бывших солдат дети, общество. Это тоже не маловажный фактор. Если общество наплевательски относится, значит, человек в душе так думает и так же  поступает. А что нам остается? Ну, я думаю сила воли у нас есть, нас не сломать, пока мы сами не сломаемся. Ну, а так стараемся жить, работать, помогать друг другу на сколько можем.

Сергей, я знаю, что Вас избрали председателем районного Союза ветеранов Афганистана после внезапной смерти Виктора Максименко, который возглавлял организацию более десяти лет и пользовался безграничным авторитетом и уважением не только среди боевых товарищей, но и в Киеве вообще. Тяжело ли было вам прийти на это место после Максименко?

— Мы с Виктором Николаевичем работали вместе,  вместе принимали решения, я был членом правления Спилки, первым заместителем Максименко.  Виктор Николаевич, хотя и был незрячим, он, наверное, больше видел, понимал, чем многие зрячие. К тому же он философ по образованию, а все вопросы философские построены на базе развития человеческого, государства в целом …  Да, смерть Виктора — это большая да утрата,  она, безусловно, повлияла на всю нашу организацию. Конечно, заменить Виктора Максименко мы не сможем, как бы я этого не хотел.  Но я  продолжаю все, начатое Виктором. Мы с Виктором Николаевичем покойным проработали бок о бок много лет. И я в афганском движении еще с 1988 г., когда в Киеве еще только создавался городской совет помощи ветеранам Афганистана. Я уже тогда принимал непосредственное участие в организации, тогда ещё в районах были интернациональные клубы, затем на базе этих клубов был создан  в 1988-1989 годах Киевский городской союз ветеранов Афганистана. После этого уже 1990-1991 гг. начали создаваться районные спилки ветеранов Афганистана в каждом р-не г.Киева. Цели и задачи были одни: помогать людям, чтобы можно было как-то выжить, всё-таки тяжелое это время было. Все приходилось делать по-новому.

И во всей свой мирной деятельности Сергей Ильич, как это видно из его поступков, руководствуется принципом, заключенным в таком четверостишии:

Мы клянемся, братья по оружию,

Что друг другу руку подадим.

В час тревожный,

если будет нужно,

Брат за брата грудью постоим.

 Диана Змитрович, Наталья Плохотнюк.

A-Z-Art

«Заходь до нас у казино! У нас казна казиться у казці, а відвідувачі відають дива гаманцеві.»Блукаючий глядач свого життя неодмінно не пропустить доленосний шанс, не змарнує дописану сутність і ціль буття власного. Він не дасть обдурити себе брехливій оманітуманних софітів, а стане під світлонатужних великодушних юпітерів, рятуючи себе від святої антагоністської нудьги.А навіщо? Коли навіть талант «йти на мед» поталанив йому і без допомоги чорно-білих маленьких бджілок, яких таким чином можна оминати.

Закохані фазанчики жарять тут останні скоринки, жадібно ґелґочи, викльовують згорівше сіно. Можливо, якщо вдача їм посміхнеться, то вони навіть матимуть змогу зіграти в«курку-гриль», головне – висмикати побільше підсіченого пір*ячка. Яка різниця? Скоро ж відросте нове. Лисий ведмідь не сховає перуку у нірку, доки не дістане достатньо рибки під суші. «Машина їде, а клас стоїть», — вигукне хтось. «Ко-медіанти і то — жартували смішніше», — почує у відповідь померлий. Головне, щоб пального вистачало, доки стрибатимемо в казанок, тоді клас сяде в schoolbus,і все знову стане на свої місця.

М*яким розчерком хитрого пера вершаться вершки, перетворюючись на масло масляне. Героїчно-героїновий настрій навіює нові фішки, які можна вкинути в голодний турнікет, щоб потрапити на свою станцію. У потязі їде багато людей, але щасливець, що доїде – це тільки ти. Геть негарних стриптизерш! Більше цукру до кави-лави! Я коштую дорожче, тому я краще, купуйте мене! Рулетка може запаморочити, додамо ще одну монетку! Мармурова стіна охоче зіграє в блек-блек-джек. Однорукий бандит зібрав вже багато трофейник рук, але навіть протез не носить. Йому і так добре.

Вміння реформувати емоціїазарту в централізовану систему мистецтва «повітряного» бізнесу з одного боку є окрасою енциклопедії способів легального пограбунку, а з іншого – запорукою до знецінення свідомості і возвеличення інстинктів, які людство з часів австралопітеків намагалось вгамовувати в собі.

Справа навіть не у підриві фінансово-економічної стабіліфікації, а у морально-етичному сегменті розвитку молодої нації. Яскравий приклад найбільш прозоро показує розгорнуту картину, контрастуючи на межі експресіоністичного бачення  світу та реальної дійсності. Культивуючи поведінку ставлення окремого індивіда до азарту та розбещення, як до наданих можливостей втіхи та задоволення своїх другочергових потреб, є загроза переростання їх в необхідність та надання їм першочергового статусу, таким чином формуючи еволюцію індивідуальності до ідеології нації.

 Сергій Палій

Історія одного вчителя

«Привіт, мій любий друже. Пригадуєш свого старого знайомого Івановича? Пам’ятаєш як ми с тобою вчилися ще в університеті та прогулювали пари? Ще тоді ми вірили в наше щасливе майбутнє. Ми вірили в себе, в те, що змінимо світ на краще. Як приємно згадувати ті роки… Я тільки цим минулим і живу. Життя нас роз’єднало. Ти поїхав у Москву, а я лишився в Києві. Ти тепер професор, а я вчитель фізики в звичайній школі. Ні, ти не подумай,  я не жаліюся, просто кортить тобі розказати про все, що трапилося за ці роки, про все, що наболіло. Це ж скільки ми с тобою не бачилися? 36 років! За цей час ти встиг створити сім’ю, написати шкільний підручник, побудувати притулок для тварин, поставити своїх дітей на ноги… Ти золота людина, мій друже! Усім ставлю тебе в приклад, і собі теж. Звідки я це все знаю? Іноді моя сусідка-росіянка привозить мені з Росії тамтешню пресу. В ній я тебе і знайшов, дорогий мій  «герой нашого времени»!

            А від мене моя доля відвернулася. Після закінчення університету, я пішов працювати у школу. Думав, що повчу трохи дітей, а потім подамся у науку. Але не так сталося, як гадалося мені. Зарплата простого вчителя фізики була мізерною. Та і зараз вона майже дорівнює, як то у нас в Україні стало модно говорити, «середньому пожиточному мінімуму». Одним словом, працював я на голому ентузіазмі. Думав, навчу дітей любити науку, покажу їм цікавий світ природи і техніки. Утім, мої старання були даремними. Ніхто не сприймав мій предмет всерйоз, ходили на уроки для галки. Оцінками намагався зацікавити, та все було марно. Відмінникам мені забороняли ставити нижче 5-ти, а тепер уже нижче 10 балів, а іншим виставляв те, що заслуговували. Ось і все вчителювання моє, яке триває й до нині.

Та один раз мені доля все ж таки усміхнулася. Я зустрів жінку своєї мрії, яку дуже сильно покохав, і був на сьомому небі від щастя, коли з’ясувалося, що любов взаємна. Дивувало лиш одне: як вона могла такого бідного і неохайного полюбити. Ця людина повернула мене до життя. Вона навчила мене насолоджуватися кожним днем, навіть якщо він з поганою погодою. Вона запалила мене з середини, я відчував себе щасливою людиною, живою людиною… Потім я запропонував їй руку і серце, а якщо бути точнішим – розписатись та переїхати до мене в мою однокімнатну маленьку квартиру. І вона, на диво, погодилася. Моя любов тоді пообіцяла бути зі мною в горі й в радості, поки смерть не розлучить нас. Я розчулився і вперше в житті заплакав. То були сльози радості, сльози безмежного щастя. Згодом вона подарувала мені сина. Утрьох ми були справжньою дружньою родиною поки не сталася аварія.

Того злощасного дня лив безперестану дощ. З самого ранку в мене розболілося серце, воно передчувало біду. Перед тим, як іти на роботу, я ,як завжди, поцілував сина та дружину. Хто знав, що це була остання щаслива мить мого життя. Цілий день у мене боліла голова, я був знесилений. Учні мляві, погано відповідали, проте це мене вже не дивувало. У кінці робочого дня біль минула, і я вирішив трохи себе розважити телебаченням перед тим, як іти додому. Включив свій старий радянський телевізор у підсобці, налаштував на якийсь канал і побачив страшне. Розчавлене тіло людини валялося кусками на мокрому брудному асфальті. Голос за кадром розповідав, що сталася аварія неподалік від школи, де я працював. Якась жінка стояла на краю дороги біля крутого повороту, не помітивши величезну вантажівку, яка через набрану швидкість не змогла нормально повернути, вона загинула: впала під колеса машини і померла на очах сотень людей. Водій навіть не вийшов із кабіни до приїзду міліції. За словами очевидців жінка не мала жодного шансу вижити, адже «Камаз» протаранив її трьома гігантськими колесами, та розірвав на шматки. Крупним планом показали закривавлену руку, на пальці якої була обручка … Щось знову кольнуло в серце. Далі показали всі інші рештки трупа. Мені стало лячно, кинуло в жар, в очах поплив туман… Я знепритомнів. Прокинувся від телефонного дзвінка на мобільний. Тоді мені і повідомили про остаточний вирок долі. Вона померла.

Після цих слів, я, як ошпарений летів на місце аварії. Не відчував землі під ногами, а на думці було лиш одне – «Не вірю!».  Як вона могла померти? Вона ж обіцяла бути зі мною, поки смерть… Смерть! Саме вона розлучила нас того дня. Я прибіг на те місце, проте там вже її не було, лишилися тільки сліди крові. І як можна було так жорстоко вбити людину?! Я заплакав, як мала дитина. Я кричав. Усі перехожі озиралися на мене, та мені вже було все рівно. Вбили мою любов, що може бути страшніше? І за що їй така страшна смерть? Три гігантських колеса поламали її, як пластмасову ляльку.  Всю ніч я лежав на тому місці, де була кров. Повз мене проїжджали машини, та чомусь не зачепили. Я просив Бога вбити мене фізично, бо морально я вже був і так мертвий.

Наступного дня на дорозі мене знайшла моя двоюрідна сестра і вмовила піти додому, до сина. Він майже добу просидів один в квартирі. Маючи всього 5 років, це видалось в психічну травму, адже він боявся темряви, і завжди спав з нами вночі. Дізнавшись про смерть матері, він голосно закричав, його очі миттю наповнились страхом. Він впав на підлогу і плачучи кричав: «Поверніть мені мою маму!». Я намагався його заспокоїти, проте і сам плакав разом з ним. Так просиділи ми з ним на підлозі півтори години, обнявшись горюючи. Збагнувши, що ми обоє не їли майже добу, я піднявся, відірвавши сина від себе, і пішов на кухню з метою приготувати дитині їсти. Через декілька хвилин, я почув радісний крик «Мамо!Мамо!». Я побіг до кімнати, і побачив як Антон кидається з вікна балкону. Знову схопило серце, туман в очах, однак втримався на ногах… «Він живий!»– промайнуло в думці, і я вибіг на вулицю до нього. Мій нещасний синочок лежав нерухомо на землі, проте дихав.

Швидка приїхала із запізненням, у Антона були переламані обидві ноги. Зараз йому 21 рік, він інвалід. Відносини у нас дуже напружені. Матір він майже не пам’ятає, але до сих пір стверджує, що за вікно балкону його покликала саме вона. Ненавидить її,винить у своїй інвалідності. Мені боляче терпіти такі образи в сторону моєї дружини, і ми з ним постійно сваримось. Завтра буде вже два місяці, від нашої останньої сварки. Від тоді ми не розмовляємо. Життя втратило сенс. Навіщо жити? Заради сина, котрий ненавидить усіх через свою немічність, чи заради роботи, від якої самі копійки? Чи може завести собаку, щоб і та або померла, або ж покалічилась і теж страждала разом з нами двома?

Любий мій друже, я прошу в тебе поради. Що мені робити? Як жити далі? Я не можу дивитись синові в очі, бо це очі моєї дружини. Я не можу нормально ходити на роботу, бо завжди проходжу вулицю, де її вбили. Так, саме вбили! До речі, водія вантажівки  виправдали і посадили всього-на-всього на 5 років. Буцімто йому стало погано і він не справився з кермом. Його вже давно випустили і він далі роз’їжджає на своєму бульдозері, вбиваючи добрих людей.

Уночі, перед сном, я завжди уявляю собі життя, яке б могло бути, якщо б  того фатального дня Марина не померла. Антон був би з цілими ногами, а я з нормальною психікою. Ми б продовжували жити щасливо, як і жили. Тільки і живу цими мріями, спогадами, і думками… Реальність мене знищує. Порадь мені що-небудь, Степане! Бо я так довго не протримаю.

З поваго і надією, твій старий друг Євгеній Іванович».

 «Я повинен йому допомогти!», — подумав професор  і натиснув на дзвінок. Двері відчинилися. На порозі стояв старий сутулий чоловік. Він мало був схожий на того життєрадісного Євгена, якого колись знав у юності. У нього був сумний зневірений погляд. Степан Дмитрович занімів. «Друже, це ти?»– несміливо мовив старий вчитель. Професор мовчав. Слова застрягли в горлі. Позаду було ціле життя

Катерина Медовни «Юн-прес»